15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Ця дада приурочена закінченню останньої з великих імперських авантюр Радянського Союзу — Афганської війни, яка тривала з 1979 до 1989 року. 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю — війна була програна.
За десять років неоголошеної війни на полі бою загинули близько 15 тисяч вояків, із них майже 4 тисячі українців.
Стефанія Ткачук із Томашівців втратила в афганській війні сина Ярему.
Ярема Ткачук, дошка пам’яті на Томашівській ЗОШ
— Ярема закінчив Томашівську школу і вступив вчитися на кухаря до Бурштина, — розповідає. — Але навіть першого курсу закінчив. За два дні до Великодня йому вручили повістку. То було 15 квітня 1987 року”.
Хлопець в Івано-Франківську у військкоматі заспокоював батьків, що поїде служити в Німеччину чи Югославію. Але потрапив до Афганістану. Але й там, не зважаючи ні на поранення, ні на те, що захворів на жовтяницю, завжди заспокоював: “Мамо, і ви, мої рідні! — писав. — Там, де я служу, тихо, зовсім не стріляють. Два роки швидко пролетять. Не переживайте, все буде добре!”
В лютому п. Стефанія отримала листа. Ярема писав, щоб уже не відповідала на його лист. Бо війська виводять з Афганістану і він скоро приїде додому.
Стефанія Ткачук
— Не приїхав, — каже Степанія Миколаївна і плаче. — Його привезли. Я тоді згадувала, як плакала ще моя мама, коли двоє її синів, моїх братів, загинули у ІІ світовій війні. Але вони мусіли йти до війська, щоб захистити свою країну від фашистів. А чого мого сина забрали воювати у чужу державу?
21-річний Ярема Ткачук загинув 13 лютого 1989 року — за два дні до остаточного виведення радянських військ з Афганістану.
Ярему привезли до Калуша 23 лютого, а оскільки того дня відзначали День радянської армії, страшну звістку батькам повідомили тільки наступного дня. І лише під вечір 24 лютого 1989 року труну з тілом Яреми доставили до рідного дому.
— Мені казали, — розповідає п. Стефа, — що сина не можна ховати зі священником. Мовляв, будуть солдати, офіцери, влада району. Буде духовий оркестр. А я в крик: “Який оркестр?! Я що весілля роблю? Ви мене не питали, коли сина забирали на війну. То я вас теж питати не буду, як мені його ховати”.
Роки йдуть, каже Стефанія Ткачук. Та серце мами щемить і досі. І як їй боляче чути, коли іноді чує у громадському транспорті: “Що це за посвідчення таке: мати загиблого учасника бойових дій? Тож не ви загинули…”
— Я не ображаюся на них, просто потрібно поважити тих, хто переніс страшне горе. А зараз тої біди в Україні ще більше. І війна ще страшніша. Підтримуймо один одного.
Презентація книги “Та війна з нами назавжди”, 13 лютого 2020 року
