Степан Петраш, політв’язень сталінських таборів, голова Калуської міськрайонної станиці братства вояків УПА, поділився спогадами, як на Воркуті українські невільники Великдень святкували.
Йшов 1954 рік. Вже відправився в потойбічний світ комуністичний сатрап Сталін. Кремлівські диктатори повісили свого головного кагебіста Берію. По ГУЛАГівських таборах імперії прокотилася потужна хвиля страйків і бунтів політв’язнів. Збройні відділи НКВД жорстоко розправлялися із беззбройними "ворогами народу". У Воркуті у липні 1953 року чекісти впритул, з автоматів і кулеметів, розстріляли повсталих політв’язнів табору шахти №29. Було вбито понад 200 осіб, більше 700 поранено. Але імперія зла почала давати тріщину. Після цих кривавих подій місцеве табірне начальство пішло на деяке пом’якшення режиму.
Наближалися Великодні свята.. Ми, українські політв’язні, не могли не відсвяткували найвеличніше християнське свято. Тому створили ініціативну групу, яка через вільнонайманих працівників, що забезпечували табір продуктами, дістала трохи яєць, дві пляшки спирту, кілька буханців сірого хліба. Також заздалегідь заощаджували свої пайки: хліб, цукор, рибу, домашнє печиво з посилок.
У неділю рано на Великдень, зсунувши столи та тумбочки, поклали на них все, що вдалося зібрати. Священник-в’язень освятив яйця. Всі разом (а до великодньої трапези також були запрошені прибалти, німці і кілька росіян) змовили молитви — "Отче наш" та "Богородице Діво". Волиняк Сашко виголосив промову, побажав усім якнайшвидше вийти на волю. "Христос Воскрес!", — мовив священник. "Воїстину Воскрес!", — відповіли всі гуртом і приступили до трапези. Кожному дісталося по маленькому шматочку свяченого яйця та 50 розведеного спирту. Пили з півлітрових алюмінієвих банячків.
У цей момент кожен із нас думками полинув в Україну, до рідних осель, де минули наше дитинство і т тривожні юнацькі роки; згадали великодні гаївки, які водили на церковному подвір’ї, співаючи "Ми голуба ізловили і довкола обступили. Ти, голубе, чого тужиш, вибирай, кого любиш". І ми вибирали з поміж чарівних дівчат кожен свою, найкращу…
Хтось із наших почав великодню пісню:
Христос Воскрес!
Земленька зі сну збудилась,
В трави, квіти замаїлась.
Звір і птичка веселиться,
Миром Божим світ краситься.
Пісню відразу підхопило пів сотні молодих голосів, і гармонійний потужний спів нескорених, здається, полинув до самого Бога.
Про щось перешіптувалися між собою прибалти, шварґотіли здивовані німці, а один вражений арієць вигукнув: "Майн Ґот! Даст іст коллосаль!"
Аж тут до бараку ввірвалися начальник режиму і два наглядачі:
— Что ето за безабразіє?
— Це не безабразіє, а Великдень!, — відповів один хлопець.
—Какой ещьо Веліґдеєнь? Прекратіть нємєдлєнна! Убрать ета со сталов!
А прибирати вже не було чого, бо до того часу в’язні все з’їли, тільки столи та тумбочки залишилося порозсувати по місцях. Коли начальство пішло, ми, перечекавши ще якийсь час, знову зійшлися до гурту , і довго ще лунали великодні та народні пісні.
Багатьох учасників тих подій уже, на жаль, немає серед нас. А ми, котрі залишилися, сьогодні на Великдень, сідаючи до святкового столу, згадуємо про те, як колись за полярним колом далекої Воркути в неволі святкували Воскресіння Христове.
