Письменниця Дара Корній: про чорного мага на кладовищі, психлікарню та особисті табу

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 16.05.2019 13:12
  • 0

Відома українська письменниця, лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу “Коронація слова” Дара Корній презентувала у Калуській центральній бібліотеці імені Т. Шевченка свою нову книгу “Місяцівна”. А ще розповіла, як стала письменницею, звідки приходить натхнення та що їй іноді доводиться робити, аби “вжитися в образ” головного героя.

На зустріч із п. Дара трохи спізнюється. Ледь не вбігає до залу бібліотеки і відразу пояснює:
— Стояли у “пробці” між Долиною та Калушем (там саме ремонтують дорогу, — авт.). Але це не страшно: ви ж мене дочекалися. А ремонт дороги — це добра новина, навіть якщо через це затримуєшся.

 

Про неї. Дара Корній є однією з найвідоміших авторок українського фентезі. У її книгах, а їх є уже 15, вона переплітає прадавню українську міфологію, історію, психологію та культурологію.

Першу книгу написала для одного читача — своєї дочки

Я не думала стала письменницею. Все стало випадковим. Хоча Енштейн казав, що випадковість — це таємна присутність Бога. Моя донька захоплювалася Стефані Майєр (авторка серії “Сутінки”, про любов між вампіром та людиною). Як мама розуміла, що це її захоплення стає хворобливим. Вона занурювалася у той світ. Я їй пояснювала, що він — вигаданий. Вампірів не існує. Взагалі — це збочення, коли закохуються в їжу. “Ти ж не признаєшся в коханні борщу чи вареникам”, — кажу їй. А вона відповідає: “То напиши краще”. Я зависла і зухвало подумала: а чому б і ні? І почала писати історію Гонихмарника для одного читача.
Це була історія з виховною метою, яка відбувається в сучасному місті Льовові. Прототипи головних персонажів — це однокласники моєї дочки, я взяла їх із життя і просто описала. Дарина прочитала рукопис, їй сподобалися. Але змусила дописати щасливу кінцівку. Бо твір закінчувався справедливо, але не щасливо. Так з’явилася післямова. Рукопис читали її однокласники, тішилися, коли знаходили себе. Дочка сказала, що книжку треба видати. А я не розуміла, як можна прийти у видавництво і казати: “Надрукуйте мене”. Але щоб донька відчепилася, ледь не в останній день відправила рукопис на Всеукраїнський конкурс “Коронація слова” (це був 2010 рік, — авт.). Й отримала третю премію.
Приїхала на церемонію нагородження, а мене вже чекають видавці. Світлана Скляр (тоді — головний редактор видавництва “Клуб Сімейного Дозвілля”) каже, що хоче надрукувати мій твір. Відмовляюся, пояснюю, що у мене немає грошей. А мені кажуть: “Так це ми ще вам заплатимо”. Виявляється письменникам за їхню роботу ще й платять! А коли я вже тримала паперове видання “Гонихмарника”, зрозуміла, що вигадування історій може бути професією. Моєю професією.

Звідки взялася Дара Корній?

Дара Корній — це літературний псевдонім. Справжнє ім’я — Мирослава Замойська. Коли мою книгу готували до друку, видавець зауважив, що прізвище Замойська надто шляхетне, помпезне. Таке аристократичне прізвище — і раптом якийсь “Гонихмарник”. Треба щось інше. Я швидко визначилася. Так як книгу я написала для дочки, вирішила взяти її ім’я. Але в сорок років бути Даринкою трохи смішно. Тому я стала Дарою. А Корній — це дівоче прізвище мами. Мій дідусь Петро Корній дуже багато зробив для мене, він формував мою внутрішню філософію. Від нього я отримала оті прадавні знання, які передавалися в роду з покоління в покоління. А від бабусі чула багато небилиць про відьом та чаклунів. Так що Корній — це моя данина роду.

 kalushnews.city

Сюжети беруться з життя

Нічого не треба вигадувати. Все поруч. Історії приходять самі. Творча криза настає, коли в тебе немає сюжетів. Я ж щаслива людина, бо я, навпаки, не встигаю за ними. Я дев’ять років в літературі, є вже 15 книжок. Розумію, що це — ще не кінець. На осінь заплановано вихід ще двох книг. Іноді хочеться хоч на трохи взятипаузу. Але герої не дають цього зробити. Починають мені снитися, влазити в моє життя. Переслідують. От іноді починаєш обдумувати сюжет якоїсь книжки, а тут несподівано до тебе приходять люди, щось розповідають. І ти розумієш, що це матеріал якраз саме те для цієї історії, про яку думаєш. Тоді сідаю і починаю працювати.

Саме так виникли і романи “Сузіря дів” і “Місяцівна”.
Спершу це була одна книга, але у видавництві порадили розділити їх. Це не зовсім фентезі. Я відходжу від свого коронного жанру і пробую себе в чомусь іншому. Це стик жанрів. Книга буде цікава тим, хто цікавиться історією. Хто любить  історію 18-19 століття, тому буде ще цікавіше. А ще — це історія маленького міста. Це не Київ і не розкручений Львів. Це невеличке місто Сокаль у Львівській області. Стараюся ламати стереотипи і переношу декорації в такі маленькі містечка. Хто знає, може наступним буде Калуш чи Долина.

Спочатку з’являється героїня

І ця людина тебе переслідує. Вона тобі сниться. Ти не маєш для неї історії, а вона приходить і каже: “Напиши про мене”. А що ти напишеш, коли не маєш для неї історії? І тут приходить до тебе подруга і розповідає історію про Францішека Салезія Потоцького, який заховав своє чорне серце у срібну скриньку. І з зрозуміла, що я знайшла історію для свої героїні. Бо в срібну скриньку просто так серця не ховають. Ця історія є записаною в щоденнику одного монаха. Я мала про це написати, провести своє “польове” дослідження.
Це роман не тільки про любов, не тільки про зраду, не тільки про дводушність. Це роман про владу, про бажання людини, яка має все, отримати ще більше. Салезія Потоцького називали Королем земель Руських, а він хотів стати Королем Речі Посполитої. І заради бажаного він переступив через межі дозволеного Богом: заклав власну душу.
Історичні реалії 18 століття накладаються на наше з вами життя. Змінилися час, змінилися речі, але людська сутність, бажання володіти залишилися незмінними. Як далеко може зайти людина, щоб отримати те, що хоче? Ось про що моя “Місяцівна”.

Про психлікарню, колишній монастир та страх

Коли вам страшно, ви можете в будь який момент закрити книжку і перестати читати. Правда ж? А героїня продовжує жити і кликати вас до себе. Це така магія така. І поки не дочитаєш, то не заспокоїшся, бо Місяцівна буде приходити в сни і вимагати, щоб ви прожили її історію.
Так, ця історія — трохи моторошна. Бо тут я знову зачепила тему дводушництва. Ця тема присутня в нашій міфології і насправді є дуже складною. Адже ми знаємо, як важко знайти межу між одержимістю і психічними розладами. І тому події роману відбувають і психлікарні. Бо головна героїня не розуміє, чи вона одержима, чи хвора.

Щоб дізнатися, що відчувала моя героїня в такому закладі, я поїхала у психіатричну лікарню. Я вибрала місце у Миколаєві Львівської області. Хоча мені з легкістю могли провести історію львівським закладом. Лікарня у Миколаєві має страшну історію. Граф Станіслав Скарбек, який збудував театр Заньковецької у Львові, наприкінці життя заклав Палац для убогих і сиріт. Але доля познущалася над забаганками графа. Заклад, де допомагали нужденним, пропрацював досить недовго. З приходом радянської влади його перетворили на в’язницю-катівню НВКД. А в нас час частина закладу — це звичайна тюрма, а частина — психлікарня.
Це насправді дуже мальовниче і моторошне місце одночасно. Читачі книги зможуть побачити його моїми очима. Потрапила до закладу напівнелегально, ходила коридами, говорила з пацієнтами. Я описала реальних людей, їхні реальні історії. Було і страшно, і цікавою. Але поки ти на своїй шкірі не перевіриш, не зможеш написати правильно. Щоправда, я хотіла і ночувати в лікарні, але чоловік сказав: “Тільки через мій труп!”. Довелося бувати там тільки вдень (усміхається, — авт.).

Одна з локацій у книзі — це колишній монастир над Західним Бугом. Він був спеціально збудований, аби зберігати там чудотворну ікону. Ікону, яку, за переказами, допомагав писати ангел. До тієї ікони, як до останньої надії, їздили важкохворі з усієї Речі Посполитої. Але після того, як граф Потоцький, за легендою, заховав там своє чорне серце у срібній скриньці, монастир кілька разів горів. Згоріла й чудотворна ікона, яка в 14 столітті пережила напади татар. А сам монастир перетворили за радянських часів на в’язницю, де тримали приречених до страти. Востаннє церква на території в’язниці горіла в 2012 році. Дивне це місце, правда ж? Чого воно чекає? Я спробувала дати свою відповідь.

Пишеться швидко, досліджується — довго

Пишу романи швидко. Довго триває дослідження. Наприклад, для останніх романів я збирала матеріал дев’ять місяців. Це як народження дитини. Коли в тебе є весь готовий матеріал, ти просто сідаєш і набиваєш текст. Максимум — три місяці. Причому набивання тексту — це редагування, вичитування, усуваю технічні нестиковки.
Велику увагу слід звертати на побутові дрібниці. Я описувала 18 століття. Тож треба було дати почитати рукопис історикам, аби не написати всяких дурниць. Теж стосується Другої світової війни. Вікіпедія не завжди допоможе. Тішуся, що у мене є друзі, які погоджуються читати мої твори. Хоча змусити науковця прочитати художню літературу дуже тяжко.

 kalushnews.city

У школі я дружила з хлопчиком-альбіносом.
Альбінізм — це відсутність пігменту меланін. У людей цей дефіцит проявляється дуже світлою шкірою, волоссям, проблемами із зором і сильною чутливістю до сонячних променів. Саме така є і моя Місяцівна. Це — “інакша” людина. Адже “інакшість” впливає на внутрішній світ людини. Я ж знала про всі проблеми, з якими стикаються люди-альбіноси.

Світлий і темний бік

У мене є внутрішня цензура. Іноді приходить такий матеріал, що розумію: мене спокушають. Наприклад, непрощенні закляття. Іноді консультуюся з мольфарами. І можу почути від них щось таке, що аж руки чешуться спробувати. Але це неприпустимо. Якщо ти стоїш на світлому боці, ти не маєш права застосовувати чорну магію, навіть якщо хочеться покарати поганця.
 

Ніколи не можна переходити межу.


У моїх книгах, зокрема “Зворотньому боці світла” є багато заклять та ритуалів. Вони дуже наближені до реальності. Але трохи видозмінені. А в таких справах кожна дрібничка, деталь має значення. Так що можете не пробувати, нічого не вийде (усміхається, — авт.).

Суперечки з вірянами бувають. Проте серед моїх читачів є і духовні особи.
Один пан навіть пропонував мене спалити разом з книгами. “А для чого?” — питаю. — “А щоб інші такого не писали”. — “А ви читали?”— “Ні, але я знаю, що так не можна”.
Насправді серед моїх читачів є і священики, і монахи. Мені важлива і їхня думка. Тішуся з того, що мені сказали, що я з ними — на одному боці добра. Кожен сіє добро так, як уміє: священик у церкві на проповіді, я — у своїх романах.

Якщо ти сієш добро і кажеш, що світло — це краще, ніж темрява, то така література мусить бути.


Зверталися до мене й організації, члени яких сповідують стародавні вірування. Навіть пропонували стати ідейним натхненником. Разом відновлювати їхню релігію. “Що відновлювати?“ — питаю. А релігія — це серйозний інструмент, яка твориться не одну тисячу років. Не можна відновити те, що вже тисячоліття як втрачено. Так, воно збереглося заховані в піснях, колядках, легендах, але відсіяти зерна від сміття нереально. Це буде всього-на-всього містифікація. Бо я — письменник, пишу художню літературу, Це вигадка з історичними елементами на основі української міфології. Але не документальна література.
Крім того, після того, як на одній з презентацій члени двох організацій побилися між собою, більше їх не запрошую. Але книги тоді продали всі. Бо бійка — дуже хороша реклама (сміється, — авт.).

Про ніч на кладовищі і чорного мага

У мене є інтуїція, яка допомагає у творчості. Наприклад, Місяцівна втікає від батьків і проводить ніч у склепі на Сокальському кладовищі. Я хотіла дізнатися, що відчуває людина вночі на цвинтарі. І в ту ніч, коли я пішла це з’ясовувати, я познайомилася там однією пані, яка прийшла на могилу Яна Проклятого проводити ритуал. Тобто я інтуїтивно відчула, що я маю туди сходити саме тієї ночі. Та пані розказала мені і про ритуал, і як часто до могил отаких приходять люди за такою страшною допомогою — щоб комусь нашкодити. Ви навіть не уявляєте, скільки людей користуються послугами чорного мага у сучасному світі. Ми хочемо летіти на марс, а звертаємося до і чорної магії. Це насправді страшно. Ритуал я “облагородила” і подала в книзі. Звісно, трохи змінивши. Щоб у нікого не виникло бажання повторити ті страшні речі.

Над чим працює зараз?

Над другою частиною книги “Чарівні істоти українського міфу”. Тепер це буде про Домашніх друзів (Попередня “Духи природи”, — авт.) Восени вона вже буде в продажу. Щоб написати ці книги, довелося багато досліджувати, спілкуватися з науковцями — істориками, археологами, релігієзнавцями. Українська міфологія насправді дуже багата. І ці знання потрібно відновлювати.
Ще буде новинка для діток, які люблять драконів, — “Пригоди Змія Багатоголового в скелястому світі вічного літа”. Задумано сім книг, які базуватимуться на наших казках у сучасній обробці. Це розповідь про ідеальний світ — без людей, тільки зі Зміями та Драконами. І коли вони потрапляють у людський світ, їм стає страшно від того, що люди зробили з землею. І вони задумуються над тим, аби знищити всіх Людей, щоб врятувати Землю. Це історія про порозуміння Зміїв і Людей, про про екологію. Філософія наших предків вчила жити в гармонії з природою. Любити все довкола. Недарма пращури все населяли істотами, які жили у вербі, в озері, у лісі. Дерево не можна було рубати, бо йому буде боляче. А тільки за крайньої потреби, з дозволу вищих сил, й обов’язково помножити те, що знищив.

“Не сприймайте мої книги, як підручники з теології”

Це — художня література. З моїм світобаченням. Наприклад, у серії “Зворотній бік…” я попросила видавців розмістити на форзаці схему родоводу давніх богів. Завжди пояснюю: вона — не автентична. Це схема Дари Корній. Коли автору не вистачає знань, він їх вигадує. Взірець — Джон Толкін, автор “Володаря перснів”. У його творчості — і вигадані землі, й неіснуючі мови. У мене щось схоже. Адже Україну населяло багато племен. І в кожного з племені був свій пантеон богів. Імена могли бути однакові, а функції, родинні зв’язки, підлеглість — різні. Я вибрала щось середнє арифметичне.
Та не всі це розуміють. Якось один пан написав мені, що думав, що “Зворотній бік Світла” — це документальна література з української міфології. І тільки під кінець роману зрозумів, що це не так.

Що читає Дара Корній?

Я читаю дуже багато молодих сучасних українських авторів, ще невиданих. В мене є щастя читати тври, подані на конкурс“Коронація слова”. Навіть маю свою номінацію: “Сучасне українське фентезі”. І я щороку з січня до травня запасаюся терпінням, валідолом та коньяком і читаю рукописи. Вишикую серед купу різноманіття те, що потрапить в сучасну українську літературу. Я не просто находжу переможця і віддаю грамоту, а знаходжу для цієї людини видавця.
Слідкую за новинками. Нещодавно перечитала Сергія Синюка, Віктора Янкевича. Люблю Мілу Іванцову, Ірен Роздобудько, Василя Шкляра, Володимира Лиса. Читаю багато і постійно, різножанрове. Єдине: коли пише свої романи, то не читаю фентезі. Віддаю тоді перевагу детективам. Бо я детективи не пишу.

 kalushnews.city

Про особисті табу Дари Корній

Мольфарство — це дуже цікаве явище. Я спілкуюся з мольфарами, прошу щось розповісти, що можна буде використати в романах. Перед друком давала прочитати “Місяцівну” онучці мольфара як критикові.
Але довідник з чорної магії видавати точно не буду. Навіть якщо мені вистачатиме для цього знань. У дитинстві навпроти мого будинку жила травиця. До цієї знахарки приїжджали лікуватися з усієї України. Але вона не всім допомагала. Іноді відверто казала, що поки людина не виправить помилок минулого, її недуги не відступлять. Іноді людина несла покарання за гріхи роду, і їй було заборонено допомагати. Не всі це розуміли.
Я дружила з двоюрідним онуком знахарки. Часто гралася в неї вдома, слухала і запам’ятовувала замовляння. Тепер я використовую їх при написанні романів. Але змінюю, щоб ніхто не повторював. Мало мати знання, потрібно вміти ними користуватися. І якщо тобі не дозволено цього робити, ти не маєш права цього робити. Знахарка якось розповіла, що вона не може мати дітей, бо ще ззамолоду вчинила страшний гріх — допомогла молодій дівчині позбутися дитини. Безплідність — її спокута.
Я дякую, що в моєму житті була ця жінка, я досі користуюся її підказками. Бо навіть якщо знаєш, не завжди маєш право про це писати. Деякі двері не потрібно відкривати. Вони мають бути зачинені назавжди.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції Kalushnews.city забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Коментарі:

Останні новини