З Любою Липовською ми зустрілись при вході до «Союзу українок». У приміщенні нас зразу зустріла собака півлюдського росту. «Друня, іди звідси! Отак люблю своїх акторів, що мушу терпіти їхніх собак!» — каже, сміючись.
Саме з цієї будівлі почалась історія народного молодіжного аматорського театру «ЛюбАрт». Заснували його режисер Люба Липовська та її чоловік, сценарист Ігор Липовський.
З того часу пройшло 20 років і для частини калуської молоді стало звично іти грати в театр. А ще, «ЛюбАрт» встиг подарувати професійних акторів Львову — Назара Павлика, Юрія Сулика, Василя Сидорка, Рівному — Віку Жолінську та Італії — Аліну Шост.
— Пані Любо, як почався «ЛюбАрт»?
— У 1998 році я ще працювала у калуському культосвітньому училищі. Проте, вимріяла собі, що маю мати свободу, повинна щось зробити сама. Я уже очолювала калуську філію «Союзу українок» і дізналася про можливість отримати кошти від посольства США, запропонувавши свій проект. Наш назвали: «Феміністичні ідеї засобами театру». Проект пройшов. Ми презентували себе як жіночий театр, що говорить від імені жінок. Ідеї останніх все ж передавали через чоловіків класиків. Ми поставили виставу «Вкусіть гріховний плід життя». Саме тоді у київському журналі ми вперше постали «ЛюбАртом».
Люба Липовська
— Звідки така назва?
— Взагалі то «ЛюбАртом» театр назвав Ігор Липовський. По-перше, ну так, я Люба. По-друге, ми ж популяризуємо любов до мистецтва. По-третє, я завжди прагла побудувати зв’язок сучасного мистецтва з нашою історією. Зокрема, з литовським князем Любартом, який осів свого часу на Волині й був великим покровителем мистецтва.
— «ЛюбАрт» — це який театр?
— Офіційно ми — народний аматорський молодіжний театр. Мене завжди вчили, що ще з античних часів театр виражав позицію громадян, проблеми, які є насушні у конкретний період. Ми це стараємося робити. А оскільки проблеми різні, то й вистави різні. Загалом ми — експериментальний театр, який шукає своє місце.
Логотип «ЛюбАрт»
— Тоді зупинимось на окремих виставах театру, щоб зрозуміти який він. Що було після «феміністичного початку»? Хлопців до себе коли почали приймати?
— Саме хлопці були ядром театру на початку 2000-них. Під час «Помаранчевої революції» ми відігрівали цих старшокласників у союзівці. Просто спілкувалися. Після, вони часто заходили до союзівки, приводили друзів. Вони були неформальною молоддю, з дредами, кульчиками.
Я запропонувала, щоб замість спілкування ми спробували зіграти якусь виставу, оскільки я режисер. Ігор Липовський написав для них п’єсу «Екстрім» й ці діти погодились. П’єса є власне історією площі з неформальними тусовками та їхніми ідеями. Три покоління наших акторів грали цю виставу. З часом до нас почало приходити дуже багато дітей, тому ми написали фентезі «Соляний байкер». Про окрему країну тусовки, яку хтось хоче зруйнувати. Тут багато масових сцен, тому ми могли залучити всіх бажаючих акторів.
ЛюбАртівці поза театром
— Чула про «групу ЛюбАрт в Калуші». Що це таке?
— Це вихідці з нашого театру. Дітям сподобався театр. Тут їх приймали такими, якими вони є. Театр — це можливість виразити себе, відкинувши боязнь, невпевненість, можливе цькування; це боротьба зі своїми страхами. Хто проходить цю школу, тому легше виражати себе й бути успішними в житті. Проте, колектив театру має жити ще й своїм життям, поза постановками. Тому ми з Уляною Паньо вирішили працювати з молоддю на базі союзівки. Зокрема, брали участь у проекті неформальної освіти; оскільки проект проводили спільно з Польщею, то возили туди дітей.
— Чи всі вистави стосувалися неформальної молоді?
— Після цих двох вистав «ЛюбАрт» почав потроху переходити в формат. Союзівка брала участь у конкурсних проектах і виграла ґранд у фонді Сореса «Відродження». Ми реалізували проект «Бойків світ». Збирали фольклор, інформацію про особливості святкувань по бойківських селах. На основі цього Ігор Липовський написав п’єсу «Бойків світ». Ми не думали, що наші екстремали захочуть це зіграти. А їм сподобалося. Оці неформали з кульчиками і дредами одяглися у національні строї і заговорили зі сцени бойківською говіркою! Це було щось. Наші старші союзянки мало не заплакали.
— Чи були якісь проблеми у тогочасного «ЛюбАрту»?
— Тоді нам бракувало сцени, це був 2008 рік. Приміщення союзівки замале. Ми попросилися до Народного дому, тобто районного будинку культури, і нас прийняли. Відтоді ми на його сцені проводимо репетиції та постановку вистав.
— Які вистави ставили далі?
— У тому ж році ми виступили з виставою «Антидот». Тоді дуже обговорювали проблему СНІДу, популяризували засоби захисту. Ми порушили ці теми на основі групи дівчат, які хочуть створити свій гурт. Кожна розповідає про свою долю, яка й виражає проблеми того часу. Саме за цю виставу нам дали звання народного театру. Ще цікавою в той час була прем’єра комедії «Етикетка». Зал Народного дому був заповнений. Всі актори привели своїх друзів, щоб на них подивились. У мене на сцені грали дуже гарні дівчата. Це був фурор. Комедію сприйняли на ура. Потім ще святкували прем’єру всі разом: актори і відвідувачі. Останні ще й нам допомагали прибирати сцену.
Вистава «Етикетка», 2011 рік
— Як загалом сприймали/сприймають ваші вистави калушани?
— Власне після «Етикетки» ми почали втрачати контакт з глядачем. Виглядало так, що від театру хотіли простішого, щоб легко спожити. Але ми не такі. Саме в цей час почали грати п’єси на тематику споживацького суспільства, прагнення зробити шоу навіть з людських почуттів. Зокрема, про це ідеться у виставах «Прямокутне сонце» та «Самогубство самотності» Неди Нежданової. Проте, ми маємо постійного глядача, він нас підтримує такими, якими ми є. А це тішить.
— Все ж минулого року «ЛюбАрт» мав успіх і серед масового глядача. Я про «Маняків».
— Історія про калуського вільного філософа-бомжа, дуже неоднозначного Льондона зачепила багатьох калушан. Деякі навіть його пам’ятали і розповідали про нього після вистав. Ми часто ставили «Маняків» Ігора Липовського і навіть у 2017 році здобули перемогу на обласному конкурсі імені Віталія Смоляка. Правда, мої актори дуже обережно ставляться до всяких конкурсів. Вони просто за живий театр і спілкування в ньому, а не за конкуренцію.
Люба Липовська та актори з «Маняків» на ПараджановFest у Львові
— А як з акторами? Діти з часом виростають.
— Так, і йдуть вчитися, переїжджають. Переходять на професійну театральну сцену. На початку війни багато хлопців-акторів були мобілізовані. Довелося переформатовувати театр. Проте приходять нові старшокласники, тому любартівців багато. І постійний склад акторів з тих перших любартівців у нас також є. Якщо хочете спробувати себе в театрі, то двері союзівки для вас відкриті.
— На яких ще сценах, крім калуської, можна побачити «ЛюбАрт»?
— У 2014 році нас вперше запросили на етно-фестиваль ТуСтань. Тоді ми зробили тільки читку вистави «Без зброї». Це про п’ятьох повстанців у криївці, яких видали. Це реальні персонажі. Читку сприйняли на одному диханні і запросили з нею нас до Львова на «ніч театрів». Відтоді нас можна побачити і там.
Читка «Без зброї» в ТуСтані
— Як часто «ЛюбАрт» виступає на калуській сцені?
— Нам ніхто не платить грошей ні за роботу, ні за вистави, тому й не спішимо. Оскільки ми театр при районному будинку культури, то офіційно маємо ставити дві вистави в рік. Ми виступаємо частіше. Проте, вистава буде тільки тоді, коли побачу, що діти готові і хочуть вийти на сцену. За анонсами наших вистав можна слідкувати на сторінці «ЛюбАрту» у фейсбуці.
Головне зображення взято з офіційної сторінки ЛюбАрт у мережі Facebook
