Перший " Кобзар" вийшов у світ 28 травня 1840 року

Анастасія Мотика із Зеленого Яру стала лауреаткою конкурсу есеїв "205 слів про Кобзаря"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Учениця Новицького ліцею Анастасія Мотика стала лауреаткою  і володаркою диплома за здобуте третє місце у відкритому конкурсу есеїв “205 слів про Кобзаря”.  Есе Зоряни Дудинець з міста Перемишляни Львівської області отримало ІІ місце. Перемогла Ольга Сидоренко з міста Дніпро. Конкурс до 205-річчя з дня народження Тараса Шевченка проводило  мистецьке угруповання LitPlatform (Literary Platform) спільно з Громадським інститутом аналітики. Анастасія Мотика з дитинства захоплюється музикою і вокалом. У літературному конкурсі такого рівня участь брала вперше.

205 слів про Кобзаря

Кобзар, Кобзар… І зразу відповідь свідомості – Шевченко. Кобзар – якось ближче до серця, ніж просто прізвище Шевченко.

Чому Кобзар? Чому не пророк, лідер, проводир, а Кобзар? Бо Кобзар – то той, що страждає, що плаче, що мучиться тим болем, що боліє його народ.

Він болів, він плакав, а потім кричав, волав і проклинав голосом народу! Він зібрав у своїх віршах всю скорботу, всю тугу, весь розпач і сльози України.

Його серце стало кліткою, в якій билася крилами об гострі залізні прути голубка – моя Вкраїна.

Вона в тій неволі переспівала всі пісні дівчат, хлопців, козаків, всіх зраджених, обдурених, закатованих, знеславлених, пошматованих болем – кого за Вкраїну, кого за свою коротку пам'ять і байдужість.

Вона в тій неволі виплакала всі вкраїнські сльози, які котилися і ставали словами, словами, що лилися з душі, з розуму, з уст Кобзаря. А ті слова лилися і ставали лелеками, голубками, орлами і підносилися так високо і дивилися так далеко, що провиділи майбуття України.

Той боленько, страшний боленько за матір-Вкраїну загострив його почуття на два боки, як меч.

Оті витончені почуття і побачили Україну і до нього, і на багато століть по нім.

Ті почуття, ті слова, ті страждання ріками лилися по Вкраїні, повінню виходили з берегів, вливалися в серця українців, але лише в ті серця, що мали навстіж відкриті двері.

Наш Кобзар, наш Тарас болем розлився і став раною, суцільною раною своєї Отчизни.

Він вже не голоднів, не хворів, не мав спраги як людина, бо він вже не людина, він – зяюча рана свого народу, за якого поніс той хрест, що скинув зі своїх плечей народ…

Той народ, що не все чув своїх пророків, що часто їх побивав камінням, а потім їх нащадки будували їм надгробки.

Той народ не раз в безтямі від болю і крові скидав до землі зі своїх рамен свій хрест і шукав хліба, земного хліба, а потім роси сліз випікали йому очі і він прокидався з похмілля, піднімав хрест і йшов далі, і йде далі, йде, лишаючи криваві сліди своїх зранених ніг.

І це провидів колись великий Кобзар.

Коментарі:

Останні новини