Пам'яті Дмитра Оленюка: такі хлопці своїм життям пишуть історію

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 10.03.2019 23:35
  • 0

У неділю, 10 березня, ми провели в останню дорогу молодого чоловіка — Дмитра Оленюка. Йому не було ще й 30-ти. Він народився в Калуші у багатодітній родині, де виховувалося 8 дітей. Його батьки родом із Старого Угринова. Дмитро був наймолодшим, ріс без батька. Навчався в школі №5 Калуша, мешкав на вулиці Хіміків. Був тихим і скромним хлопчиною.

Коли на нашу землю прийшла війна, він не кинувся навтьоки до Московії, як це зробило багато тих «патріотів», які вміють розлого пофілософствувати про те, як правильно називати події на сході держави: війна чи АТО.  Не став пасивним спостерігачем. .

Не ставив Дмитро собі хитромудре запитання: «А що нам дала та Україна?». Не питав: «А за кого воювати? Чи заслуговує того, щоб її захищати, теперішня українська влада?». Не шукав причин і варіантів, як уникнути мобілізації.

Попрощався з ріднею та дівчиною і пішов до війська. Майже півтора року проходив службу у складі 24-ої ОМБр. На радість рідних повернувся живим і, як здавалось, здоровим.

Зі своєю обраницею оселилися у хаті її батьків у селі Кадобна. Народження донечки принесло багато радості. Але додалося і матеріальних клопотів. Змушений був  їхати на заробітки до Чехії. Все частіше почав скаржитися на стан здоров’я. Може хтось інший при першій появі тривожних симптомів негайно покинув би роботу і зайнявся б лікуванням. Тим більше статус учасника АТО надавав й певні можливості для цього. Але Дмитро відкладав це на пізніше. Не смів,  не хотів нікому надокучати, з усіх сил намагався сам впоратись із проблемами… Та сил забракло!

Два останні дні життя для Дмитра були по-особливому щасливими. Він провів їх зі своїми найріднішими – дружиною і донечкою…

Він мав звичайне ім’я – Дмитро, носив прізвище, хоч і не найбільш поширене, але й не рідкісне для Угриновів – Оленюк. Може, хтось скаже чи подумає: а що ж такого героїчного було в його короткому житті?!..

Чи ж маємо право так думати? Напевно, доречним буде тут пригадати долю ще двох простих хлопців зі Старого Угринова, які жили задовго до наших днів.

У цьому році виповнюється 100 років  з дня народження ще одного Оленюка — Михайла. Він народився у селі Старий Угринів в селянській сім’ї. В 1930 році закінчив народну школу в рідному селі, ще 2 роки продовжував навчання в Калуші. Далі проживав у селі Ягольниця в о. Володимира Антоновича —родича Глодзінських-Бандерів. Тут у багатій бібліотеці священика займався самоосвітою. В 1936 році повернувся в рідне село Старий Угринів. Був активним просвітянином і учасником спортивного товариства «Луг».

Після радянської окупації Західної України в 1939 році Михайло Оленюк нелегально перейшов на територію Генерал-губернаторства, пройшов військовий вишкіл ОУН в місті Кракові. В 1941-1943 роках служив в Українській допоміжній поліції. З 1943 року в УНС, де був інструктором-вишкільником. З осені 1943 року — в сотні «Змії» командира «Різуна», в січні-березні 1944 року — політвиховник сотні, згодом — чотовий четвертої чоти.

Навесні 1944 року Михайло Оленюк направлений у старшинську школу «Олені-1», яку закінчив у званні булавного. Влітку цього ж року призначений чотовим сотні «Месники» ТВ-22 «Чорний ліс», а з жовтня очолив новосформовану сотню «Залізні» куреня «Смертоносці» і був підвищений до звання старший булавний. В лютому 1945 року сотня ввійшла до складу куреня «Дзвони». 15 квітня 1945 року Михайло Оленюк був підвищений до звання хорунжого, а вже наприкінці місяця сотню повернули до складу куреня «Смертоносці». Михайло був важко поранений у бою з відділами НКВС в Гуковому лісі біля села Гостів Тлумацького району. Щоб не потрапити живим у полон, застрелив себе 17 травня 1945 року, похований на місцевому сільському цвинтарі.

Ще одним простим хлопцем з Угринова, який  віддав своє молоде життя за Україну був Гриць Перегіняк «Коробка», «Довбешка». Він народився 8 січня 1908 року в селі Старий Угринів. Жив без батька, разом з мамою і сестрою дуже бідували…

У 1935 році був засуджений поляками за вбивство провокатора — прислужника окупантів та за приналежність до ОУН на довічне ув'язнення, деякий час перебував у в'язниці «Святий Хрест» (Вронкі, Келецького воєводства, Польща) разом із односельцем Степаном Бандерою — Крайовим провідником ОУН та іншими засудженими за Львівським та Варшавським судовими процесами. Звільнився у вересні 1939 року. 

Пройшов військові курси ОУН у 1940 році. Був учасником похідної групи ОУН у 1941 році, вояк збройних відділів ОУН-Бандери на Поліссі в 1942 році. У листопаді 1942-го організував поблизу Луцька Першу сотню УПА. Провів перший бій УПА з німцями 7 лютого 1943 року.

Під час цієї військової операції українські повстанці звільнили містечко Володимирець, розгромили німецьку комендатуру та знищили відділ німецької жандармерії, яка складалася з поляків, ліквідувавши при цьому коменданта м. Володимирця. У місті Володимирець  було встановлено українську владу і піднято синьо-жовтий прапор. 22 лютого 1943 року загін атакував німецький гарнізон у містечку Висоцьк. Гітлерівці отримали ще підкріплення й наступ українських визволителів не вдався. Під час бою поліг смертю героя командир загону Григорій Перегіняк.

Так от, дівоче прізвище матері 29-річного ветерана АТО Оленюка, серце якого так раптово зупинилось 8 березня – Перегіняк. Славний предок – сотенний УПА Гриць Перегіняк—мешкав по сусідству від тієї хати, де тепер проживає мати покійного українського вояка сучасної визвольної війни — Дмитра. Чи дуже часто на широкий загал згадуємо про Михайла Оленюка «Олега» чи про Гриця Перегіняка  («Коробку»)?! На жаль, нечасто. А вони за Україну померли молодими.

 Колись ці звичайні сільські хлопці з Угринова повірили в ідеї свого земляка Степана Бандери і самовіддано кинулись у вир боротьби за Україну. І полягли за Україну. Прості хлопці з бідних родин, вони могли прожити довге, а може й щасливе житт, але обрали інший шлях. І не шукали за це статків і почестей. Вони поклали своє молоде життя на олтар визволення України.

Може, в масштабах історії, на тлі сотень тисяч борців – це і малопомітна часточка, але для кожного з них – це жертва, яку не можна перебільшити. Вони віддали своє єдине і неповторне, коротке земне життя заради волі України. 

Чи ж здатні ми належно оцінити і пошанувати жертву таких Гриців, Михайлів, … Дмитрів?

Ми живемо, займаємось своїми щоденними справами, нарікаємо на негаразди, складності, будуємо плани, плекаємо надії – саме завдяки таким хлопцям. Чи ж не буде злочином, коли їхні непрожиті життя виявляться перекресленими намарно?! Чи ж не може, не дай Боже, статись, що через роки-десятиліття, якщо ми зараз не зробимо правильні висновки, не осягнемо своєю свідомістю всю велич таких «дрібних» жертв, все повториться знову? Чим раніше це дійде до нас, наскільки щиро ми шануватимемо, не тільки словами, але й справами, всіх полеглих героїв, тим більше шансів, що Україна буде. І буде такою, про яку тихо мріяли ці молоді скромні хлопці.

Коментарі:

Останні новини