Як звільнити мову від слів, що не відповідають вчинкам

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 07.11.2018 11:10
  • 0

День української писемності і мови щороку відзначаємо 9 листопада. Цій даті приурочуємо концерти, конкурси, оди. Та чи щодня шануємо рідну мову, чи вміємо відповідати за сказане слово?  На ці питання у своєму літературному доробку шукає відповіді Анна-Ніколіна Мотика — 18-річна студентка факультету філології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, засновниця студентської організації Literary Platform, організатор літературних зустрічей, автор творів малої прози. Народилася Анна-Ніколіна у Новиці у священичій родині. Мешкає у маленькому селі Зелений Яр.

"На околицях великого міста осінній падолист притрушував золотим попелом сміттєзвалище використаних слів. У переповнених металевих контейнерах стогнали лексеми, яким відібрало мову. Біля ящиків яскравими обгортками лежали численні «кохаю» та «люблю», всередині порожні. Їх безжально розвівав вітер, бо були вони легкими, мов пір`їнки. «Обіцяю» та «зроблю» розкидані заіржавілими консервними банками. «Честь» і «правда» — пошарпані ляльки-маріонетки в сірому дранті. «Відчай»  — напівполаманий циркуль — хижо виколов очі золотоволосій «надії». Суворі двірники грубо скидали на купу крихітні «чекаю», а на них своєю вагою налягали фатальні «запізно». 
Неподалік проходила жінка, затуляючи ніс від смороду всюдисущої «фальші». На її блідому, наче з мармуру витесаному обличчі засохли русла солоних рік. Чоло, обрамлене темно-русим волоссям, ранив терновий вінок. Спочатку він звався лавровим, та ореол красивих фраз тріснув, наче повітряні кульки і залишились лише колючки.
Колись блакитне плаття перетворилось на закривавлене лахміття. Вона — полонянка слів, що не відповідають учинкам. Сліди від наручників на зап`ястях; тонка шия, на якій не раз затягали свій зашморг брехливі обіцянки. Пошрамовані кинджалами безчесності руки безсило опущені. У спину вп`ялись наконечники образ та жорстокості. Нестерпно болять ноги. Вона поколола, по колу довіри блукаючи, їх. У глибоких зелених очах, тримаючи за руку «страждання», непевно посміхаються вільні «надії», котрі завжди живуть з кредом «напевно».
Ім`я жінки — Мова. Втекла вона з мегаполісу Егоцентризму й зараз плентається плетивом доріг до суду Вищої Справедливості. Совість білить стіни її душі, поки ті не почнуть біліти. Тоді на плече сідає тихий голуб спокою, туркоче їй на вухо: «Ти не винна», і маленьким дзьобиком скидає додолу колючий вінок.
«Може, колись Доля й тобі вділить долю щастя?» — шепочуть крихітні «надії», — «Може, ще не все втрачено й люди ще навчаться відповідати за сказане?!» — зблискують вогники в бездонних очах.
— Сподіваюсь. — зболено посміхається Мова".

Коментарі:

Останні новини