Добігає кінця передріздвяний марафон. Переддень Свята. Фінальний відрізок. Останні кроки завжди даються найважче. Навалюється втома. Тисне на плечі відповідальність. За себе й тих, хто йде поруч. Адже ми всі в одній зв`язці - навіть коли не дуже хочемо того визнавати чи усвідомлювати. Ми всі клітинки одного великого Цілого.
Напружений день. В якому сенсі цього року легше - оточуючі не намагаються переробити незробленого за рік у цей день. В іншому сенсі важче. Через позицію у "календарному" питанні до тебе прикута додаткова увага. Що відчуєш? Що напишеш? Граєш чи справді в твоїх словах є щось, до чого варто дослухатися?..
Тому не можна допустити жодного неточного слова. Кожне звіряєш із собою. Відмірюєш 77 разів замість традиційних семи.
Знаходиш текст свій фейсбучний текст дворічної давнини. Коли не було цих лукавих дискусій.
"Є особливі дні у році. Ти їх не пропустив би навіть не маючи календаря.
Вони просто зіткані із самої Благодаті. Нею сповнене все. І це стає очевидним, коли ми не зосереджуємося на метушні. Припиняємо рахувати страви, перестаємо істерично намагатися переробити за один день те, що не було зроблене за рік.
Тоді помічаємо, що в повітрі розливається аромат свята...
А простір заповнює ледь чутний звук, схожий на передзвін кришталевих дзвіночків... Ми їх вловлюємо не нюхом та слухом - якимось внутрішнім чуттям.
І це незбагненне ледь вловиме відчуття кардинально змінює наш настрій. Ми впускаємо його в себе і воно починає живити щось дуже важливе в нас. Щось спрагле, щось таке, що тривалий час не отримувало належної уваги...
Відчуття посилюється з кожним вдихом. І в якийсь момент почуваєшся сповненим, навіть переповненим благодаттю.
Очі починають світитися від невимовної радості. Хочеться обійняти весь світ, розцілувати. Поділитися з усіма цією радістю...
І слова колядки починають народжуватися самі собою... Просто не можеш не заспівати!..
Під небом вспипаним зорями. Серед полів та високих лісів. В простому селі, не немає ані інету, ані мобільного зв'язку. Лине твоя коляда. Не може не линути!..
Бо радіє Небо, радіє Земля, радіє все навкруги!.. Син Божий народився!..
Зі Святом всіх, мої дорогенькі!!! Цілую, лЮблю)"
Відчути тоді було легко й природньо. Як дихати. Цього року непорівнянно важче.
Традиційно протягом дня зростає напруга. Повітря стає густим. Таким, яке, здається, можна нарізати ножем. Тиша, що здатна вибухати.
Апогеєм стає відчуття навислої чорної хмари. Воно з`являється ввечері. Хмара така чорна і безмежна. Що вкриває собою увесь світ. Затуляє від тебе Небо. Підступає до тебе з усіх сторін. Насувається. Намагається огорнути.
Збурються усі можливі сумніви в душі. А раптом нічого не відчую? Раптом інші не відчують Різдвяної Радості й вирішать, що все оце вигадки? Раптом цього року Різдво Христове не настане?..
Починаєш молитися більш зібрано і сконцентровано. Не дамся. Не піддамся. Лукавий, вступися подалі. Відійди.
Десь посеред молитов слайдами починають випливати спогади про цьогорічні дива. Давніші і зовсім нещодавні. Пригадується і як розпочався день попередній.
Коли встав зовсім рано. Кілька днів поза світом. Плідних й чудових. Та Літургія - вагомий аргумент, щоби вийти у люди. Збираєшся, щоб вирушити до обласного центру.
Виходиш з будинку. Вітер в обличчя збурляє снігом. Мов задиркуватий хлопчисько, що таким чином виявляє свою прихильність.
Хурделиця не зупиняє тебе. Навпаки - так весело й хОроше стає. Той сніжисько - один із найбажаніших дарунків на день народження.
Чимчикуєш ще неходженим сніговим покривалом. Тееемно навкруги. Жодного ліхтаря. Коли б не мобільний у кишені - подумалося б, що опинився в часах давнішніх.
Поле. Вітер. Сніги. Польова дорога.
Звук твоїх кроків. І ще ледь чутних дзенькіт дротів на стовбах. Тиша така.. Справжнісінький кайф й відчуття поринання в пригоди..
Йдеш. Нікого з людей. Вже коли наближаєшся до цивілізації, назустріч вибігає трійця песиків. Один з яких береться провадити тебе до місця зупинки автобусів.
Минаєш храм, яскраво освітлений ілюмінацією. Дивишся на нього. І вже збираєшся відвернутися, аж тут дивовижа - ЩОСЬ промайнуло у напрямку входу до храму. Від подиву зупиняєшся.
Спочатку думаєш, що здалося. І тільки збираєшся поновити рух - знову!.. Але не лякаєшся. Навпаки на душі стає хороше-хороше.. Ангели зі Святими Його справді співслужать у храмі..
Радієш цьому спогадові. Дякуєш за нього. Й продовжуєш молитися. Згадуються й інші епізоди. Виникають, мов іскорки. І темрява вже перестає бути непроглядною. Мало-помалу її розсвічують вогники спалахів віри.
А потім вона зникає остаточно. Хмара виявляється розсіяною. Відступає. Й в повітрі залишається лиш чекання. Передчуття. Сподівання, що і цього року відбудеться Різдво Христове.
Маленька дівчинка в місці, де ти цього разу святкуєш, ніби читає твої думки. Раптом підходить і, вглядаючись своїми очиськами на півобличчя у твої, запитує: "Скажи, а сьогодні Ісусик народиться? Скажи мені, Він народиться?". Цієї миті в тих очах увесь світ. Затамував подих в очікуванні відповіді..
Права не маєш видавати бажане за дійсне. Тож збираєшся з духом, щоб озвучити те, що тієї миті на душі. Невизначене й різнобарвне. Вже відкриваєш рота. Аж тут раптом душу огортає неймовірний спокій..
Внутрішнє чуття вловлює ледь чутний звук кришталевого дзвіночка. Потім ще одного. Згодом - знову..
Відлягає на душі. Виникає відчуття тугого бутону, що розквітає.. Й тиха Радість, що заповнює собою усе..
Посміхаєшся й відповідаєш: "Народиться. Неодмінно Народиться. Зараз Рождається!.."
Христос Ся Рождає, дорогенькі...
