11 серпня свій столітній ювілей відзначатиме Катерина Данилів-Гаврилів (“Зелена”). Її життя — то ціла епоха, епоха боротьби за самостійну суверенну державу в підпіллі. Кілька годин пані Катерина, яка саме гостювала у своєї доньки Уляни в Калуші, переповідала про те, як стала оунівкою, як працювала у підпіллі медичною сестрою, як переслідували фашисти, більшовики і, навіть, свої — через наклеп. Вона дякує Богу за те, що дожила до того часу, коли Україна здобула незалежність. Але переймається, що в нашій державі немає керівників-ідеологів. Таких, як був Степан Бандера.
Катерина Гаврилів
"Батько наказав, що коли буду у Варшаві, то щоб "голосно не говорила, не роззиралася містом і не тріскала дверима"
Підпільне життя тоді ще юної Катерини Данилів почалося не в Україні, а у Варшаві. Туди вона поїхала до старшої сестри:
— Я народилася в селі Труханів Сколівського району, що на Львівщині. У сім’ї було аж п’ятеро дівчат. Тож тато і мамо, як і кожні батьки, котрі хотіли щастя своїм дітям, мріяли, щоб ми вишли заміж за парубків, в яких буде своя господарка. До сестри посватався чоловік із села Розгірче (Стрийський район, — авт.). Йому було 27, він мав хату, сад, поле, а сестрі було тільки 15. Важко їй було жити з нелюбом, кілька разів втікала. А одного разу написала листа до Польщі. Туди до Варшави виїхали три брати з села, один з них був одружений з полькою, і вона попросила знайти їй там роботу. Виїхала з України, нікому не сказавши, тільки мені. І чоловік, і батьки навіть думали, що вона втопилася у річці Стрий. Мама дуже плакала, тож я їй призналися, що сестра жива. А через кілька місяців вона прислала листа, в якому просила відпустити мене до неї. І батьки, хоч і переживали, погодилися.
Катерина ніколи ніде не була, крім свого села. Тож батькові навіть довелося заплатили начальнику поїзда, що їхав зі Стрия до Львова, аби він заопікувався дівчиною і посадив її у Львові на потяг до Варшави. Вона пригадує настанови батька, який раніше служив в австрійському війську і трохи “бачив світу”. Він наказав, що як буду у Варшаві, то щоб “голосно не говорила, не роззиралася містом і не тріскала дверима”. А ще заборонив у поїзді брати у кого-небудь їжу, а їсти тільки те, що зготувала в дорогу мама: яйця, сир, булочки.
— Поки їхала до Львова, — згадує п. Катерина, — у поїзді всі говорили українською. А вже у потязі зі Львова до Варшави — тільки польською. Я розгубилася, не знала, де сісти. Аж раптом два офіцери, які виявилися українцями, запросили сісти біля них. Коли був обід вони запитали, чи не маю я хліба. Я поділилася з ними булочками. А вони натомість дають мені ковбасу. А я не беру: батько ж заборонив. Хоча дуже хотілося, — усміхається, — бо де в селі на хуторі я ковбасу з міської крамниці бачила? Так я тоді і не спробувала того делікатесу.
Приїхала я до Варшави, вийшла на перон. І ледь не плачу. Шум, гам, дуже багато людей, трамваї їздять... А сестри, яка мала мене зустрічати, немає: лист довго йшов, і я приїхала на тиждень пізніше, як вона казала. А сестра вирішила, що мене не пустили батьки. Як найти самій її квартиру, я не знала. Виручили мене ті ж офіцери. Вони допомогли мені дістатися, куди потрібно. Там почалося моє нове життя.
"Я не уявляла, як можна вийти заміж, коли попереду — стільки роботи, коли Україну розривають на шматки загарбники"
Полька, на котрій був одружений їхній односельчанин, привітно зустріла Катерину — “як рідна мати”: покупала, зачесала, допомогла знайти роботу. Вона відвела її у магазинчик “Гуцульська штука” на площі Пілсудського. Там продавали різноманітні українські вироби — вишиті рушники, серветки, подушки. Катерина мала їх вишивати: скільки вишиє, стільки заробить.
Через якийсь час дівчина вирішила шукати іншу роботу, бо шиттям багато не заробляла. Звернулася у спеціальне бюро праці. Там її найняла красива молода жінка:
— Привезла мене додому, і я розумію, що то — єврейська сім’я. Спереживалася, бо в нас євреям не довіряли. Але все було добре. Якось прислуговувала на весіллі, кожен гість клав біля тарілки мені винагороду — один злотий. З тих грошей я купила багато потрібних речей собі, навіть велику ковдру.
У неділю Катерина ходила до української греко-католицької церкви на вулиці Медовій. До цього ж храму ходила вся українська інтелігенція, яка була у складі Центральної Ради і втекла від переслідувань до Польщі. При церкві був монастир Василіянок, там і велася підпільна українська робота.
До Катерини приглядалися. Кілька разів молоді хлопці запрошували її на “льоди до цукерні” — на морозиво до кондитерської. Перевіряли, чи дівчина хоче жити безтурботним життям, чи готова до важкої праці у боротьбі за незалежність України. Спершу її запросили до студентської громади, а вже потім — у 1939 році прийняли в ОУН:
— Був прапор, тризуб, Євангеліє. І я присягалися завжди служити Батьківщині: “Здобудеш волю, або згинеш у боротьбі”. Я тоді була дуже щаслива, — згадує.
На фото — українська студентська вечеря у Варшаві. Катерина — зліва, перша із жінок, яка сидить за столом.
Аби обмежити ризики, Катерину підселили до будинку відомих українських послів Олесницьких, які тоді мешкали у Варшаві. Дівчина була на їхньому повному утриманні. Олесницькі були, як згадує Катерина, справжні пани: у домі був ліфт, була прислуга, мали машину. До них часто приходили в гості представники української інтелігенції.
Дівчина ходила на українські курси. Вивчала географію, історію, теренознавство. Планувалося, що згодом хлопці та дівчата поїдуть у центральну та східну Україну, боротимуться за її возз’єднання із західною. Там на неї звернув увагу Богдан Вільшинський (згодом командир сотні УПА, командир УНС Дрогобицької області на псевдо “Орел”). Він запропонував Катерині одружитися.
На фото — Катерина Данилів та Богдан Вільшанський.
— Я відмовилася, — каже вона. — По-перше, це був дуже розумний чоловік, інженер; я не була його варта. А, по-друге, я не уявляла, як можна вийти заміж, коли попереду — стільки роботи, коли Україну розривають на шматки загарбники. Тепер розумію, що це було правильне рішення. Бо сімейне життя у підпіллі насправді неможливе.
"У 1941 році українська молодь прийняла рішення усім складом повертатися з Варшави в Україну"
У вересні 1939 року на Польщу напала фашистська Німеччина. На початку 1941 року українська молодь прийняла рішення усім складом повертатися в Україну — там їх присутність була потрібнішою. Добиратися потрібно було Львова.
Дорога була дуже важкою. Адже гестапівці переслідували українських націоналістів. Якби впіймали — розстріляли б відразу. Спершу поїхали до Кракова. Там розділилися на групи. По двоє хлопців і двоє дівчат. Супроводжувала їх пані Майстер. Вона теж була українкою, але мала чоловіка німця. Тож могла вільно пересуватися.
Поїхали до Перемишля. Групу мали переправити на човнах через Сян. Але річку вже патрулювали, це було неможливим. Тож хлопців й дівчат на фірах перевезли на другу сторону Перемишля. Там вони змогли перейти річку вбрід. У Перемишлі дали їм машину, яка мала завезти до Львова. Та вона поламалася по дорозі. Вирішили добиратися попутками — кожен окремо.
"Очі Степана Бандери я пам’ятаю й досі. Вони наче рентгеном дивилися на кожного з нас"
Приїхала Катерина до Львова, коли вже вечоріло. Не знала, куди йти, питати не сміла — аби не видати себе, що не місцева.
— На щастя, побачила читальню “Просвіти”, знала, що там мусять бути свідомі українці. Голова “Просвіти” забрав мене на ніч до себе додому. Його старенька мама — мені завжди зустрічалися добрі люди — нагріла води, нагодувала мене, дала гарну лляну сорочку. А вранці голова “Просвіти” сказав, що мені потрібно йти на вулицю Руську, 20, там міститься Крайовий Провід ОУН, — розповідає п. Катерина. — Оскільки я не мала грошей, бо вони залишилися у пані Майстер, мені дали три карбованці. Пішла я на трамвай, дали мені здачу. Швидко перерахувала здачу, аби дізнатися скільки коштує квиток, — потім треба було сідати на інший, а я мусила вдавати місцеву, тож мала би знати ціни.
Та вийшло так, що Катерина переплутала адресу. Чомусь вирішила шукати вулицю Зелену: така насправді була в Кракові, де вона зупинялася. Прийшла на Зелену, а там немає ніякої організації. Так вона залишилися з двома валізами посеред міста. Раптом до неї підійшли два хлопці, сказали, що допоможуть донести сумки. Катерина заперечувала, але, як з’ясувалося, вони якось здогадалися, що вона — “своя”, і відвели її на Руську, 20. Там зараз, до речі, розміщується Львівська міська поліклініка №1. Пароль — був “Гарбуз від Микити”.
— Туди, у Крайовий провід, згодом приїхали й інші з нашої групи та пані Майстер, — переповідає. — А нам повідомили, що у східну Україну ми їхати не будемо: немає змоги, там дуже лютували більшовики. Працюватимемо у своїх округах.
Та перед тим Катерина побувала на величному святі — проголошення у Львові 30 червня 1941 року на площі Ринок Акту відновлення Української держави
Примірник Акту відновлення Української Держави (з автографом Ярослава Стецька).
“Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України” — йшлося у Акті. Так, він був, швидше за все, символічним, адже на Україну із Заходу вже напала Німеччина, на сході керували більшовики. Але для націоналістів — то було свято. Опісля ввечері був збір Крайового Проводу ОУН. І на нього завітав Степан Бандера. Він вручив квіти для пані Майстер, подякував за роботу, яку вона виконує.
— Для мене це було справжнім дивом, — пригадує п. Катерина і втирає сльози. — Я бачила Провідника нашої держави! Він насправді нічим не виділявся, виглядав звичайною людиною, але інтелігентом. Очі Степана Бандери я пам’ятаю й досі. Вони наче рентгеном дивилися на кожного з нас. Наче перевіряв, чи справжні ми патріоти, чи готові покласти своє життя за Україну.
Через тиждень Степана Бандеру арештували німці. А Катерина Данилів отримала завдання їхати на Стрийщину.
Катерина Гаврилів ("Зелена") разом із дочкою Уляною Дмитрук на відзначенні дня народження Степана Бандери у Старому Угринові
"Страшно було дивитися на молодих людей у зашморгах.Чому їх вбили? Чому на своїй землі ми маємо вмирати, ми ж ні на кого не нападали?"
Катерину призначили секретаркою-машиністкою окружного провідника Андрія Пасічника у Стрию. Його дружина відповідала за жіночу сітку ОУН Стрийщини.
У Стрию у підпільній оселі “Зелена” ще з однією дівчиною — “Марусею” — документує всі звіти. Саме Катерина створювала архів, вписувала і фіксувала те, що їй доповідали “хлопці з лісу”. Також набирали матеріали, які потім розповсюджували Україною.
— Страшна була конспірація, — каже, — ми знали тільки тих, з ким мали зв’язки. Навіть говорити з незнайомими людьми було небезпечно. Бо на нас могло вийти гестапо. У Стрию щочетверга вішали повстанців. Явочна квартира була поблизу того місця. І я ходила попри ті шибениці. Страшно було дивитися на молодих людей у зашморгах. А потім плакала: чого так? Чому їх вбили? Чому на своїй землі ми маємо вмирати, ми ж ні на кого не нападали…
Через деякий час квартиру викрили. Багатьох арештували, когось відразу розстріляли, хтось спершу потрапив до нацистських концтаборів. Та Катерині і Марусі вдалося уникнути арешту.
Тоді Провід, як зазначає п. Катерина, на деякий час “розлетівся”. Кожен повинен був займатися якось звичайною роботою, але зв’язки тримали. Дружина Пасічника домовилася, щоб Катерину взяли вчитися до агрономічної школи у Підмихайлівцях, хоча за навчання треба було платити і мати середню освіти, якої в дівчини не було. Тож довелося багато наздоганяти, але навчання вона закінчила “на відмінно”. Її направили працювати інструктором з птахівництва і дрібного тваринництва у Чортків, що на Тернопільщині.
"Перед операцією я попросила всіх присутніх помолитися"
У 1943 році Ярослава Диба (“Модеста”) організувала для дівчат-підпільниць курси медсестер Українського Червоного Хреста. І “Зелена” отримала вказівку їхати їх проходити. Три місяці дівчину навчали не тільки медичної справи, а й вчили, як користуватися зброєю. Опісля обласний Провід призначив Катерину вишкільницею. І вже вона навчала дівчат на Сколівщині, Стрийщині, на Жидачівщині та у Чорному Лісі у Грабівці Калуського району.
Згодом “Зелену” призначили повітовою УЧХ Сколівського району. І там трапилася історія, яку пані Катерина досі пам’ятає з подробицями:
— Прийшов до мене старшина УПА і заплакана жінка. Кажуть, що є важкопоранений у селі Плав’є, треба робити операцію. Але ж я не вмію! Тільки перев’язки вмію робити і доглядати. Але, звісно, пішла. Привели мене у “зимівку” під лісом. То була стара занедбана хата. На тапчані лежав поранений і страшно кричав. І він, і його мама почали мене просити витягнути кулю. Я пояснювала, що не вмію такого робити. А перед очима картина: розрізаю живіт, багато крові, випадають нутрощі… Але хлопець казав, що біль — страшний, він готовий померти під час операції, лиш би його не терпіти. І я погодилися. Попросила знайти чисту верету, дати спирт, взяла скальпель. Перед операцією всіх присутніх попросила помолитися. Почала мацати живіт. Тільки ледь натиснула, хлопець кричить страшним голосом. Але я намацала-таки кулю. Розрізала акуратно, натиснула на неї і вона вискочила. Всі почали радіти, а пацієнт, забувши про поранення, рвався мене поцілувати. Хоча його ще зашити треба було, — згадує із усміхом.
Повернувшись до Сколе, “Зелена” дізналася, що “Модеста” загинула. А референтом Українського Червоного Хреста стала “Галичанка” — Юлія Ганущак з Довпотова Калуського району. Так дівчата і подружилися. Їхня дружба пройшла через роки — аж до смерті “Галичанки” у 1997 році.
Юлія Ганущак поінформувала, що слава про ту операцію розійшлася всією округою. Про “Зелену” тепер знають чи не всі повстанці. І вирішено відправити її на курси хірургічних медсестер.
Спершу планувалося, що курси проходитимуть у Перекосах, що на Калущині, але там була сильна облава. Тож довелося добиратися до Бережанського району, що на Тернопільщині:
— На Рогатинщині переправлялися через Дністер на балках. Досі страшно, як згадую.
Курси п. Катерина закінчила у 1944 році, на них викладали медики Тадей Плюгавка (“Маркіян”) та “Буринда”.
Зірване весілля: "Роман" біля церкви попросив зачекати, та в селі почалася облава
Після курсів Катерина ще з однією дівчиною квартирувала в селі Поручин.
— Раптом — чути стрілянину. Ґаздиня почала плакати, що коли в неї знайдуть підпільниць, то і хату спалять, і дітей повбивають, — згадує. — Ми вискочили з хати. В селі не знати, що робиться. Всюди стріляють, не можна зрозуміти, де свої, де чужі. Раптом мене хтось хапає за руку: “Пішли, сховаю”. Виявилося, то був сільський голова. Він заховав мою сумку з ліками у гною, а його дружина дала мені веретено і куделю. Коли до хати зайшли енкаведисти, то не звернули увагу на дівчину, яка пряла у кутку.
Вночі з повстанцями дівчина пішла до лісу. І застудилася, дістала пневмонію. Тож деякий час перебувала в одному із сіл на Рогатинщині. Коли повернулася до своїх і зустрілася “Галичанкою”, та ошелешила її: “Ти виходиш заміж”. “Зелена” не зрозуміла: як заміж, за кого?. З’ясувалося, що нареченого зовуть Іван Федів, псевда — “Іскра”, “Роман”, він був районовим провідником на Жидачівщині. Уже навіть домовлено про їхнє спільне переведення у Миколаївський район.
Дівчина познайомилися з Іваном, коли одного разу передавала штафету (послання). Потім зустрілися у Чорному лісі, де вона проводила курси. Там їй “Роман” назбирав пригорщу малин і признався у коханні. Проте дівчина тоді тільки відмахнулася: не він перший їй таке каже, бо залицяльників не бракувало, але вона не думає про сім’ю.
Тепер же подумала: може, це — доля. І погодилася. Шлюб був назначений на 11 березня 1945 року. Зустрілися біля церкви. Але тут під’їхав віз з повстанцями “Іскрі” повідомили про зустріч з командуванням. Хлопець попросив зачекати, незабаром, мовляв, повернуся. Але в селі почалася облава. Довелося втікати. “Зелена” та “Галичанка” проривалися до села Угольня Стрийського району. Довелося переходити вбрід ставок, бо міст більшовики знищили.
— Сидимо під смерічкою , — розповідає п. Катерина. — Я в одному черевику — другий втопився у ставку, інша нога замотана хусткою, яка порвалася. Жартую: “Ото би Роман побачив, яка красива у нього молода”. А Юлія Ганущак тихо сказала: “Нема "Романа". Він загинув під час облави”.
"Мене вели есбісти як зрадницю. Я готова була віддати життя за Україну, але не хотіла, аби вся моя робота пішла намарне через брехню"
“Зелена” працювала районовою Українського Червоного Хреста у Мединицькому районі. У серпні 1945 року старшина повідомив їй, що загинула надрайонна провідниця Стрийщини “Підгірянка” і “Зелену” мають призначити на її місце. Вона повинна прийти на зібрання окружного проводу Стрийщини. А перед тим доручив їй зайти у село Добряни. Потрібно було забрати навушники, светри, шкарпетки, які зі старих коців плели дівчата для сотні “Вікторія”. Там до неї приїхали роверами два хлопці і попросили допомогти пораненому. Оскільки він мав запущені рани, дівчині довелося доглядати за ним кілька днів. Тож на з’їзд вона не потрапила. Коли пораненому стало легше, пішла до села Гірче.
— Там мене зустрів провідник Служби Безпеки “Туркмен” (ми були з ним знайомі) і запитав, чи я була у П’ятничанах? Я розповіла, що ні, бо доглядала важкохворого. А він повідомив, що одна підпільниця розповіла, що я в П’ятничанах зустрічалася з енкаведистами. Наказав мені йти в Жулин і нікому не говорити про нашу зустріч. У Жулині мене оселили на квартирі і забрали черевики, напевне, аби не втекла. Наступного дня закликали мене на вечерю, господиня навіть дала мені черевики, щоб не йшла боса. Після вечері мені повідомили, що я арештована. І через село повели до квартири. Мені було дуже гірко, — згадує зі сльозами. — Мене вели есбісти як зрадницю. Я готова була віддати життя за Україну, але не хотіла, аби вся моя робота пішла намарне через брехню. У квартирі мені дали зошит і звеліли написати все, що знаю: бункери, зв’язки і хто може засвідчити, що я не була у П’ятничах, а біля пораненого.
Однієї ночі до “Зеленої” примчав крайовий референт СБ Львівського краю “Чорнота”. З Євгеном Пришляком Катерина була знайома ще з Варшави. Сказав, що їхав із Самбора швидко, як міг, коли дізнався про її арешт: “аби застати живою”. “Чорнота” пообіцяв у всьому розібратися і сказав, що опісля забере мене на курси розвідниць. А доти пустив на три дні до мами в Труханів. Туди до мене мала прийти зв’язкова. Але її чомусь не було. Так я зрозуміла, що мої справи — все ще погані. Мені не довіряють. Вирішила, що краще переховуватися. Тому звернулася до місцевих хлопців і пішла в криївку доглядати повстанців, хворих на тиф.
Одного разу Катерина Данилів пішла помолитися до Гошева. Дорогою звідти її перестріли есбісти з Дрогобича, тож могла загинути. Але за неї заступився “Кут”, станичний села Бубнище, розповів, що вона не втікає, а доглядаю за місцевими повстанцями, хворими на тиф.
Потім есбіст “Султан” порадив їй сховатися у його сестри в Болехові:
— Бо моя доля була непевною. Ніби й були докази моєї невинуватості, але й не могли відкинути свідчення проти мене.
Уже згодом Юлія Ганущак припускала, що “Зелену” просто вирішили “усунути” як конкурентку. Бо, як і всюди, у лавах повстанців не все було ідеально.
У 1947 році в Гошеві п. Катерина познайомилися з “Мотрею”, теж медичною сестрою Українського Червоного Хреста. Вона запросила її жити до Станіславова — до своїх свекрів Довіраків. Та коли Катерина туди прийшла, дізналася трагічну звістку: “Мотря” загинула десь у лісах під Калушем, коли йшла до поранених повстанців. Довіраки залишили Катерину в себе, хоча у квартирі у них було дуже мало місця, а людей багато. Катерина тримала зв’язок через двох монахів з катедри і, коли було потрібно, ходила лікувати поранених.
— Якось мало не попалася у руки НКВД, — розказує п. Катерина. — На Новий рік у катедрі була облава. Крім того, хтось доніс, що у Довіраків під чужими документами живе підпільниця.
Прийшли до них додому, дають маленькому хлопчику шоколадку і запитують: “Была ли здесь девушка?”. А він: “Ляля, Ляля”. Бо мене він кликав Лялею. Так енкаведисти нічого і не дізналися.
Свого чоловіка до заміжжя бачила тільки чотири рази
Якраз після того випадку Катерину знову покликали заміж. Це був вчитель Михайло Гаврилів.
— Вперше я побачила його, коли приїжджала до мами в Труханів. Помила голову і розчісувала волосся. Аж раптом до хати зайшов молодий панок, а я не встигла втекти. Страшно перелякалася. Та мама заспокоїла: це Михайло, живе у сусідньому селі, його бабуся з Труханова. Він вчителює у селі, саме робив перепис і цікавився, чи в нас нема дітей, які мають йти до школи.
Через кілька днів Михайло передав мені картку, в якій зізнавався у коханні. Але мені, як уже говорила, було не до сімейного життя. Бо яке життя підпільниці: з дитиною у криївці?
Та коли знову зустрілася з Михайлом у 1950 році і він запропонував стати його дружиною, погодилася. Катерині було вже 29: зв’язків із підпіллям як таких у неї вже не було. Та й підпілля у той час було майже повністю знищене. Тож у на празник Святого Стефана повінчалася з Михайлом Гаврилівом у катедрі. При цьому свого чоловіка до заміжжя бачила тільки чотири рази Так розпочалося її нове життя. Народився син.
Катерина Данилів-Гаврилів
"Вірю, щоб Бог врятував мене, аби хоч якось зберегти нашу родину"
Але минуле наздогнало, коли Любомиркові було 9 місяців. Арештували маму та сестру. Інша сестра потрапила до лікарні (де згодом і померла), тато уже був на засланні. Аби врятувати родину, жінка вирішила прийти з повинною. Це рішення далося їй дуже важко. Але тоді іншого виходу не бачила. Просто мала надію, що їй повірять, що давно не має ніяких зв’язків, адже деякий час була під підозрою і в Служби Безпеки ОУН. Проте родину це не врятувало. Тато помер на засланні у 45 років, мама повернулася у 68 дуже хворою. Із сестер нікого не залишилося. Але Катерина отримала шанс почати звичайне життя:
— Так, я легалізувалася. Мені потім багато докоряли за це. Але я можу сказати твердо: я не зраджувала ні Україну загалом, ні когось конкретно. Моє серце перед Батьківщиною чисте. Вірю, щоб Бог врятував мене, аби хоч якось зберегти нашу родину.
"Аж не віриться, що мені уже сто років. Мені пощастило набагато більше, ніж моїй колежанці “Галичанці”
Пані Катерина дякує Богові, що, пройшовши такі складні життєві перипетії, вона не тільки вижила, а й дожила до такого поважного віку. У неї є троє дітей — Любомир, Уляна та Зеновій, п’ять внуків, 13 правнуків та двоє праправнуків.
Заступник голови міської організації ВО «Свобода» Ігор Сметанський, член історичного клубу "Холодний Яр" вітає Катерину Гаврилів ("Зелену") із 100-літнім ювілеєм
— Аж не віриться, що мені уже сто років, — стиха посміхається. — І маю ще трохи здоров’я і світлу пам’ять. Мені пощастило набагато більше, ніж моїй колежанці “Галичанці”.
Адже Юлія Ганущак повернулася з таборів у Мордовії та Новосибірську до Довпотова у 1956 році інвалідом І групи з деформуючим поліартритом:
— Я дивилася на неї і не могла стримати сліз. Їй тільки минуло 40 років, а була схожа на дуже стару бабусю: згорблену, з ціпком, сиву, без зубів. Що з нею зробила система! Коли повернулася до рідного села, теж не мала спокою. Люди боялися ходити до неї, аби не подумали, що вони теж мають якесь відношення до підпілля. А Юлю прикувало до ліжка, потребувала сторонньої допомоги. Часто їздила до неї. А на Різдво вдавалося організовувати автобус з Гошева із колядниками. Як вона тішилася!
Довідка, яку Катерині Гаврилів ("Зеленій") надала Юлія Ганущак ("Галичанка"). Завірено у Войнилівській селищній раді
Катерина Гаврилів говорить, що якби в наш час було б більше таких людей, якою була “Галичанка” та інші побратими і подруги, яких вона зустрічала на своєму шляху, то Україна давно була б такою, про яку мріяли вояки УПА.
— Україна ніби й стала незалежною, — підкреслює столітня ювілярка, — але ту самостійність і досі треба відстоювати. Тепер уже на Донбасі. А все через те, що в нас нема при владі ідеологів. Тих, хто б переймався справді державницькими справами, а не дбав про власне збагачення. Нам потрібно таких, якими були Роман Шухевич та Степан Бандера.
