"Госпітальєри" — це український волонтерський медичний батальйон. Під час російсько-української війни, як пише Вікіпедія, волонтери батальйону вивезли з поля бою та врятували майже дві з половиною тисячі українських бійців. Серед госпітальєрів є і калушани. Нам вдалося поговорити із водієм-волонтером, котрий нещодавно повернувся з ротації. Чоловік просить не називати ні його імені, ні позивних. Адже як волонтер він ще не раз точно вирушить на Схід.
Потужний медичний батальйон “Госпітальєри” заснувала 6 липня 2014 року 18-річна Яна Зінкевич. Медична структура була створена після запеклих боїв за село Піски і названа за аналогією з середньовічним Лицарським орденом "Госпітальєри", який вважається родоначальником перших європейських шпиталів.
Спершу батальйон входив до складу Добровольчого Українського Корпусу “Правого Сектора”, а на початку 2016 року перейшов до структури Української Добровольчої Армії під проводом Дмитра Яроша. Яна Зінкевич залишалася незмінним командиром медичного батальйону “Госпітальєри” — навіть після того, як в через ДТП потрапила до інвалідного візка.
Позиції медичного батальйону принципово розташовані у найгарячіших ділянках фронту. Парамедики надають першу медичну, домедичну допомогу, займаються евакуацією поранених бійців. Гасло “Госпітальєрів” — “Заради кожного життя”.
Як я потрапив до “Госпітальєрів”? Волонтерською роботою займаюся з початку бойових дій. Для бійців “Правого сектора” разом із побратимами не раз возили передачі з Калуша — медикаменти, продукти харчування, обмундирування, автомобіль. Тож друзів у мене там є багато. Наприкінці минулого року зідзвонювався із заступницею Яни Зінкевич, цікавився, що потрібно привести. А вона й каже, що “Госпітальєрам” зараз бракує водіїв. Тож і сказав, щоб записувала мене: на Сході бував не раз, водити автівку, домедичну допомогу надавати вмію, тож зможу і парамедикам допомогти.
Без “подарунків” на Схід не їздимо. Перед цією поїздкою зателефонував до командира розвідки. Він каже, що у них поламалася машина. Описав проблему. Калуські друзі зібрали гроші, аби відремонтувати авто. Пішов купувати запчастини, там дізналися, що це для бійців з передової — віддали так. Придбали термочашки для хлопців: коли сидиш на чергуванні десь в окопі, гарячий час стає справжнім рятунком. Купили пальне, щоб було чим заправляти техніку. Командир дуже зрадів перескопу. Труба розвідника потрібна, аби з укриття проглядати територію, не наражаючись на небезпеку бути побаченим ворогом.
Продуктами хлопці забезпечені. Тільки немає часу на приготування їжі. Якщо раніше активно відправляли на Схід продуктові набори, то зараз потреби в цьому немає. У них є вдосталь м’яса, ковбаси, хлібобулочних продуктів, крупів. Навіть квашену капусту бачив. Правда, хлопцям вона не смакувала, — посміхається. — Бо була поцукрована.
А от приготувати обід як слід у бійців просто немає часу. Питаю: “Чому їсте в сухом’ятку, а не приготуєте щось тепле? І вітаміни вам потрібні”. А вони пояснюють, що мовляв, просидиш в укритті кільканадцять годин, повернешся в укриття, а треба ще дров для буржуйки нарубати, аби зігрітися. Коли вже тут перше-друге готувати? Аби відігрітися та поспати кілька годин. Тож разом з іншими волонтерами приготували ми бійцям голубці. Смакували і дякували!
Є у військових достатньо і одягу, і взуття. Ті, що служать у зоні проведення Операції об’єднаних сил, мають право три рази на місяць писати заяву на зміну одягу. Проте все одно щось докуповуємо хлопцям. Наприклад, у розвідки швидше зношується одяг на животі — від частого повзання.
Служити “на нулю” дуже важко. Хлопцям, які служать прямо на лінії зіткнення, дуже непросто. Вони весь час проводять в бліндажах. Тобто в сирості і темноті. Дуже крутить суглоби, мучить невралгія. Без сонячного світла не виробляється вітамін D. Тож лущаться руки, може виникнути рахіт, ревматоїдний артрит.
База “Госпітальєрів” розміщена у кілометрі-півтора від “нульової” зони. Туди легко дістає кулемет-“вісімдесятка”.
Коли знаходимо пораненого, надаємо першу домедичну допомогу. Поки парамедик, наприклад, зупиняє кровотечу, я оглядаю пораненого. Може бути таке, що є кульові поранення, які відразу і не побачили. У бригаді є люди з медичною освітою. Для всіх решти організовують курси надання медичної допомоги.
У нас немає спеціальної форми. Не має емблем ні на одягу, ні на автомобілі. Досвід: по медиках стріляють у першу чергу.
Виносити поранених іноді доводиться під обстріли. Тоді забираємо бійця в свою автомашину і вивозимо до місця, де чекає реанімобіль. Вивозити поранених “з нуля” дуже важко. У темряві. Тобто повністю без світла. Справа — мінне поле і зліва — теж замінована територія. А ти без освітлення — бо ж засічуть. Але ти знаєш, що мусиш. Бо за тебе це не зробить ніхто. Місцевість — ліс, болото. Туди будь-яка машина не заїде.
Потім реанімобіль відвозить пораненого на “третю” зону бойових дій, де чекає цивільна швидка медична допомога, яка відвезе бійця до медичного закладу.
Волонтери працюють в парі з військовими. Ми не сперечаємося, хто має виконувати ту чи іншу роботу. Адже в нас одна ціль — врятувати життя.
“Госпітальєри” — волонтери. У них немає жодного державного статусу. Зате дуже багато ентузіазму.
Світлини із сторінки госпітальєрів у фейсбуку.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції Kalushnews.city забороняється і вважається порушенням авторських прав.
