Минає 34-й рік після катастрофи на Чорнобильській АЕС. Та і нині Чорнобиль є однією з найбільших ран не тільки України, а й планети. Проте ані радіація, ані інші ризики не лякають істориків, фотографів, мандрівників та інших екстремалів. За чим їдуть у зону відчуження, відповіді на які питання отримують там — у розповіді Олександра Галькевича, який у 2015 році разом із Вірою Кузьмич відправилися в тур у Чорнобильську зону.
Туди, “де вмерла Україна”
Ідея поїхати у зону відчуження з'явилася, коли грав у“Сталкер”. Та й узагалі мене цікавлять всілякі урбаністичні локації, закинуті заводи, будівлі. Цікаво мандрувати ними, спостерігати, фотографувати. Тож, коли випала така нагода, з’явився вільний час і гроші, вирішив нарешті здійснити мрію і поїхати до Чорнобильської зони. Наперед особливо нічого не планували, але так співпало випадково, що поїздка відбулася за кілька днів до чергової річниці вибуху на АЕС.
Турів у зону відчуження є чимало. Деталі можна дізнатися на тематичних форумах, сторінках у соціальних мережах тощо. Інформацію зараз знайти — не проблема. Можна поцікавитися у тих, хто вже їздив. Звісно, треба орієнтуватися на власну кишеню. Є тури дводенні, з ночівлею в готелі Чорнобиля. Вони дорожчі.
Ми знайшли відносно дешевий тур. Фактично поїздка кожному обійшлася у 750 гривень (рівно стільки коштував сам тур). Ціна включала послуги гіда, страховий поліс, перевезення транспортом у два боки. Відправлення було з Тернополя. До Тернополя і звідти ми з Вірою добиралися автостопом. Єдине — довелося назад через страшну негоду їхати рейсовим автобусом з Івано-Франківська до Калуша.
Більшість турів стартують з Києва. Відповідно у ціну входитиме і добирання до столиці. Можна спробувати і до столиці “стопом”, але це залежить від того, хто як любить їздити. Мені вдавалося з допомогою автостопу доїхати до Криму, Кракова та багатьох міст України. У Польщі, правда, культура автостопу більш популярна, автівки частіше зупиняються, ніж в Україні, але це — інше питання.
Від гіда, від того, як він організовує екскурсію і розповідає, залежить багато. У нас був цікавий екскурсовод — колишній “чорнобилець”. Чоловік працював водієм, возив і забирав назад ліквідаторів. Тож про зону, радіацію і ризики знає, як ніхто. Навіть чи то жартома, чи всерйоз радив лік від радіації — 100 грамів алкоголю. Але ми вирішили не перевіряти на собі цю алкогольну легенду. Тим більше, що спиртне не вживаємо.
Чорнобиль і зона
З Тернополя виїхали о четвертій годині ночі, а вже через 7 годин були на КПП. На контрольно-пропускному пункті в Дитятках очікувала формальна процедура — перевірка паспортів, страхівок, надовго не затримують, і — до Чорнобиля. Зупинилися на кілька хвилин біля в’їзного знаку для того, щоб сфотографуватися. Відтак — рушили дозволеними місцями.
Загалом екскурсія у зоні відчуження тривала понад шість годин. За цей час ми відвідали Чорнобиль, Прип’ять, погодували риб і набралися вражень на все життя.
У Чорнобильській зоні є чимало пам’ятників, таке враження, що історія переплелася із сучасністю. Там — бюст, барельєф Леніна чи іншого радянського “героя”, а за кілька метрів чи кварталів — вже сучасні монументи — ліквідаторам, людям, які там жили до аварії.
Пам’ятник ліквідаторам розміщений біля атомної станції. І біля пам’ятника, до речі, радіаційний фон був підвищений в рази. Наприклад, якщо в автобусі було близько 500 мікрорентгенів в годину, то біля пам’ятника — понад 1000 (для порівняння — у Калуші цей показник становить усього 10 мікрорентгенів у годину). Дозиметр біля пам’ятника пищав і попереджав про необхідність терміново покинути зону радіації.
Взагалі Чорнобиль мало нагадує зону відчуження. Там живе від трьох до шести тисяч осіб: працівники готелів, кафе, крамниць, військові, ті, хто повернулися до рідної хати. Приїжджають, казав гід, і чимало туристів, навіть з інших країн. Загалом у Чорнобилі радіації як такої нема. Мав з собою дозиметр. Він показував місцями меншу “дозу”, ніж у Калуші. Можливо, річ у тому, що нас возили лише туристичними маршрутами. Говорив із хлопцями, котрі колись туди їздили, так би мовити, з нелегалами, без гіда, казали, що дозиметр “зашкалював”.
Місто-привид — Прип'ять
Інша річ — Прип’ять, це справді мертве місто. Воно мені з описів у книжках і з чужих світлин здавалося меншим. А місто — реально велике. Можна ходити по ньому хоч з тиждень. Але в нас для цього часу не було. До речі, колись у Прип’яті була добре розвинена інфраструктура. Є залізничний вокзал, автовокзал, навіть річковий — часто курсували катери до Прип’яті і з неї до різних міст.
У Прип'яті вразила велика кількість дерев. Дуже багато тополь. Як мені вже потім сказали, їх спеціально садили, коли побудували станцію, бо тополі вбирають радіацію.
Таке враження, що час там дійсно зупинився. Навіть не зупинився, а відмотався назад, і ми потрапили в минуле: радянські плакати, агітаційні листівки, надписи, лики “вождів”. Походили ще по колишніх ресторанах, кафе, гастрономах.
Ми піднялися у Прип’яті на дах готелю “Полісся”. Готель — дев’ятиповерховий. У місті є й 16-поверхівки. Відтак походили по будинку культури “Енергетик”.
Зараз взагалі важко уявити, що це був центр міста — все заросло, обвалилося. Щоб пройти до під’їздів, деяких входів до кафе тощо, треба прорубувати собі шлях, бо — суцільні хащі.
Зайшли ми в один із житлових будинків. Моторошно — все є: шпалери на стінах, книжки на антресолях, навіть одяг в шафах, а людей нема.
Шум мертвого міста: вікна тарабанять, десь б’ється скло, може обвалитися дерево і — багато різних звуків. Звуків там чимало, скажу вам, не для слабких духом. Якби ці звуки були вночі, можна налякатися серйозно. До речі, забрели ми в один підвал — темно, як вночі. Більше того, “фонив” дозиметр нереально.
Нагадувало наче якусь сцену із “Сталкерів”. Тож ми не дійшли до кінця підвалу, повернулися. Так само сильно “фонило” біля оглядового колеса.
Найбільше "фонило", напевно, в медсанчастині, до якої після аварії на ЧАЕС звозили ліквідаторів аварії. З них знімали одяг і викидали в підвал. Той одяг і досі там. Тож у підвалі доза радіації перевищує допустиму в 10 тисяч разів. Думаю, якби там побути кілька годин, могли б бути незворотні наслідки.
У Прип’яті загалом провели близько двох з половиною годин. Звісно, хотілося б побути трохи довше. Напевно, 10 років тому там було цікавіше. Бо все було так, як залишили люди. А зараз вже туристи і сталкери трохи порозкидали, попереставляли. Але все одно видно — там час застиг.
За кілька кілометрів від Прип’яті ми ще відвідали радіолокаційний комплекс “Дуга”. Його призначення — для виявлення пуску балістичних ракет. Фактично саме комплекс і став вирішальним чинником у спорудженні АЕС, бо “Дуга” споживала величезну кількість енергії. До речі, “Дуга” у часи Союзу була засекреченим об’єктом, цивільне населення туди не пускали, тільки військових.
У зоні — тририметрові соми, лис Семен, який не боїться людей, і багато звірів
.
Такої кількості диких тварин за один раз не зустрічав навіть у Карпатах. Дорогою ми бачили оленів, лосів, сліди кабанів, велику кількість білок. Тож, можна сказати, у зоні відчуження — найбільший природній заповідник. Екскурсовод казав, що у зоні живуть вовки, зубри, а про лиса Семена у Чорнобильській зоні ходять легенди. Кажуть, лис став майже свійським, безстрашно підходить до людей, бере з рук їжу. Правда, до нас він не вийшов. Нам вдалося погодувати сомів, які живуть в каналі Прип’яті. Канал колись був спеціально створений для охолодження станції. Соми там — розміром в два-три метри. Ми віддали свою їжу рибам, а хтось спеціально привіз для них хліб
Заборона = безпека?
Нам рекомендували їсти тільки в автобусі, сувенірів з собою не брати, руками нічого не торкатися. Серед інших засторог — ходити тільки заасфальтованим покриттям. Попередили: якщо на підошви начепимо болота, фарбу, взуття “фонитиме”, тож доведеться його залишати у зоні, бо на КПП не пропустять.
Ще одна заборона — на фотографування атомної станції. Точніше, її дозволяють фотографувати тільки з певного боку, бо це — військовий об’єкт. Попереджали, у разі виявлення несанкціонованих фото можуть забрати картку пам’яті з фотоапарата.
Серед заборон — і підніматися на поверхи будівель. Ця заборона відносно нова. Ввели її після того, як на туриста чи то щось впало зі стелі, чи, навпаки, хтось провалився в підвал. Але ця заборона діє винятково на папері — тобто ми підписуємо документ про те, що лазити не будемо. Відповідно, гіди і фірма, яка нас відправляє, знімає з себе всю відповідальність. А вже чи підніматися сходами, чи ні — вирішує кожен для себе сам, зваживши на ризики.
Найбільше туристів, котрі хочуть побувати в Чорнобильській зоні, лякає радіація. Узагалі є визначена доза радіації, яку може людина отримати за рік чи за раз. Нам провідники казали, що одне перебування у Чорнобильській зоні дорівнює двом флюорографіям. Ознаки радіації ми спостерігали в Прип’яті: майже у всіх було відчуття нальоту на зубах і ніби клубок у горлі застряг. Але як тільки покинули Прип’ять, всі незручності одразу ж минули.
При виїзді із зони туристи двічі проходять дозиметричний контроль. У 30-кілометровій та в 10- кілометрових зонах. Тож ніякої радіації звідти не везуть. Тож не варто дуже хвилюватися. І, напевно, хто хоче — може їхати, якщо є така можливість.
Перебуваючи у Чорнобильській зоні, треба пам’ятати, що там сталося, скільки людей загинули чи захворіли. І загалом задуматися, що це — місто зруйнованих доль, в якому багато що переоцінюється.
