В передостанній робочий день 2019 року, 27 грудня, у районному Будинку культури провели семінар-тренінг “Інвалідність не обмежує — обмежує дискримінація”. Представники громадської організації “СЛІД” навчали представників районної влади, соціальних служб, медицини, освіти, як правильно говорити про людей з інвалідністю, розвінчували стереотипи та обговорювали доступність та дизайн калуських установ та організацій.
“У нас просто інший спосіб пересування”
Спікер Надія Годованець — уродженка с. Ясень Рожнятівського району. В інвалідний візок, як розповідає, сіла в 15 років через спадкову хворобу. Та це не зломило її. Вона — учасниця та переможниця багатьох паралімпійських змагань. Вона веде активний спосіб життя, навчилася управляти автомобілем, багато подорожує. І разом з громадською організацією “Слід” допомагає іншим розуміти людей з інвалідністю.
“Особи з інвалідністю, — каже п. Надія, — живуть тим самим життям, що й решта, мають ті ж цінності, що й всі, просто у них інший спосіб пересування”.
Надія Годованець розповіла, що таке інвалідність, які є види і моделі інвалідності, познайомила присутніх з основним документом, який регламентує захист осіб з інвалідністю — Конвенцією ООН.
До прикладу, медична модель розглядає інвалідність як дефект та хворобу. Вважається: якщо людину вилікувати, її проблема зникне. Тобто якщо медицина не може допомогти, людина з інвалідністю буде відстороненю від життя.
Натомість соціальна модель вважає причиною більшості соціально-побутових негараздів у житті людей з інвалідністю соціальну дискримінацію. Погодьтеся, якщо людина з інвалідністю, котра пересувається на візку, не може потрапити до школи, аптеки чи державної установи, це ж не її проблеми. Просто ті, хто будували ці закладали, забули про осіб з інвалідністю і створили для них перепони у вигляді сходів. Соціальна модель вважає “інвалідність” нормальним аспектом життя, а не відхиленням.
Тільки “особа з інвалідністю” та “людина з інвалідністю”
Тетяна Дороніна з Івано-Франківська пересувається у візку вже 20 років. Але це не завадило їй стати вчителем, навчати дітей. На тренінгу вона розполвіла, як правильно говорити про людей з інвалідністю.
“Осіб з інвалідністю у нашому суспільстві часто або героїзують, або шкодують. — зауважила п. Тетяна. — Але насправді вони такі ж самі люди, як і всі: здійснюють покупки, бувають у кафе та ресторанах, влаштовують побачення, одружуються та виховують дітей”.
Як правильно говорити про людей з інвалідністю?
- - Не можна казати “прикутий до ліжка, до візка”. Бо прикутий — це зв’язаний, позбавлений волі.
- - Не можка казати “люди з особливими потребами”. Бо особливі потреби — це коли хтось людить фреш із апельсинів, а хтось із морепродуктів.
- - Не можна казати “люди з обмеженими фізичними можливостями”. Бо такою є кожна людина. Наприклад, не всі мають фізичну можливість підняти 500 кілограмів чи зрушити автобус з місця.
- - Не можна казати “особа з особливими властивостями”. Бо особливі властивості — це вміти літати, зцілювати чи одним словом змінювати курс долара.
- - Тим більше не можна вживати слова “візочник”, “глухий”, “децепешник”, “аутист”. “Каліка” — взагалі образливе слово.
Тому, коли говорять про людей з інвалідністю, слід застосовувати правило “people first language”: на першому місці повинна бути людина: хлопець на інвалідному візку, Роман, в якого аутизм, учень з інвалідністю, а не “децепешник”.
Правильно вживати словосполучення “людина з порушенням зору”, “особа з порушення слуху”, “людина з дитячим церебральним паралічем”.
“Слово “інвалід”, — підкреслив голова громадської організації “СЛІД” Микола Макар, — в Україні заборонене на офіційному рівні. Є тільки два коректні терміни, які можна вживати: “особа з інвалідністю” та “людина з інвалідністю”.
Універсальний дизайн: світ — зручний для кожного
Про доступність та універсальний дизайн учасникам тренінгу розповідав спікер Володимир Онуфрик з Івано-Франківська. Хлопець, як сам розповів, спершу навчався в реабілітаційному центрі. Згодом вступив до Івано-Франківського національного університету нафти та газу. Проте через те, що пари проводили на різних поверхах будівлі, йому довелося залишити навчання. Зате він ремонтує комп’ютерну техніку.
Володимир Онуфрик говорив про транспортну доступність: людина з інвалідністю має сама потрапити до автобуса чи потяга і зручно там почуватися, а не щоб її хтось заносив чи завозив. Архітектурна доступність: це змога самостійно перейти дорогу (На скількох пішохідних переходах є не тільки тактильна плитка, а хоча б низький бордюр? — питання риторичне), потрапити до туалету, купити ліки в аптеці. Інформаційна доступність — це новини жестовою мовою для людей з порушенням слуху, це банкомати, які озвучують команди, це шрифт Брайля на кабінетах у поліклініці та багато-багато іншого.
Світ повинен бути зручний для кожного, це — універсальний дизайн.
Як зробити Прикарпаття зручним для маломобільних груп населення?
Над цією темою спільно з учасниками тренінгу розмірковував голова “СЛІДу” Микола Макар. Він акцентував увагу на тому, що наразі є велика проблема — співпраця влади з громадськими організаціями осіб з інвалідністю. Адже якщо б чиновними дослухалися до рекомендацій громадських організацій, життя людей з інвалідністю можна було б значно полегшити.
Адже більшість проблем, з якими стикаються особи з інвалідністю, є проблемами й інших маломобільних груп населення. Бо до цієї категорії відносять не тільки людей з інвалідністю (їх тільки 10%), а й вагітні жінки, мами з візочками, люди похилого віку, з тимчасовим порушенням здоров’я.
І всі вони час від часу стикаються з тим, що не можуть отримати потрібні їм послуги: навчатися, вільно вибирати товар у супермаркеті, ходити на фільми та вистави, потрапити на прийом до лікаря.
Такі ж семінари-тренінги провели не тільки в Калуському, а й інших районах Івано-Франківської області.
