Про життя в Арабських Еміратах і як не загубитися українцеві у сучасному Вавилоні

Письменник Тарас Ващук з Калуша в інтерв’ю розповів про життя у Об’єднаних Арабських Еміратах, що його спонукало поїхати у цю країну, про громадянство офіційне та духовне, як не загубитися українцеві у мультикультурному Вавилоні, а також про що буде друга прозова книга, про свої подорожі і цінності.

Найголовніше, я хотів пожити в країні, де панує закон. У країні, де людина у повній безпеці, працівник захищений контрактом, соціальним і медичним страхуванням. Не хотів бути нелегалом, виїжджав свідомо в ту країну, де запропонували контракт.

Сталися два знакові моменти в професії, після яких остаточно вирішив – геть, більше не зможу жити в цьому суспільстві. Що саме мене виштовхнуло з України? По-перше, коли відкопав аферу на мільйон євро "освоєних коштів" від європейського гранду. Але мене змусили віддати документи й забути про ідею подання до прокуратури. То були такі часи, що навіть спортивна тематика жорстко цензурувалася, а те, що змушували робити власники – викликало лише огиду.

По-друге, фарс і цинізм ситуації продажного журналіста полягав у тому, що через брак зарплати я почав писати для конкуруючого видання, підписуючи статті псевдонімом і критикуючи… себе і власні статті про спорт. Тоді навіть спортивна тематика була заполітизована і закорумпована! Власники на моїй основній роботі збільшували таким чином мені площу в газеті для відповідей "нахабному опозиціонеру".

Через деякий час нагороду кращого спортивного журналіста області виграв… мій псевдонім. Про це буде оповідання в другій художній прозовій книзі. Таким гротескним, як ця ситуація, було і тогочасне суспільство. Так довго тривати не могло.

В Еміратах я пройшов шлях від рядового касира до логіста авіакомпанії Fly Emirates. За ці роки довелося попрацювати в кількох компаніях. Починав простим касиром в DubaiDutyFree.

Графік роботи в аеропорту передбачав багато нічних змін, постійно на ногах, відповідальна робота з касовим апаратом та готівкою, з дорогими товарами. Проте DubaiDutyFree виконав переді мною усі зобов’язання і навіть більше.

Через три місяці мене підвищили до тренера новачків. Мабуть, керівництву сподобалося, що я вигадав цікаву методику вивчення асортименту товарів у магазині – у формі гри: хто швидше збере кошик з товарами.

Ще через ще 3 місяці пройшов конкурс на представника бренду CalvinKlein. Після 2 років у цій парфумній компанії і виконаного контракту вирішив не продовжувати угоду. Іноді жалкую про це. Але я тоді отримав пропозицію від турфірми.

У турфірмі, яка займалася віп-турами по Еміратах, вдалося попрацювати із зірками світового рівня. Це, наприклад, Джессіка Альба, португальський футболіст і кандидат на пост голови УЄФА Луїш Фігу, теперішній тренер Манчестер Юнайтед Уле Гунар Сульшер (він таки Уле Сульшер, я запитував!).

Через кризу і стратегічні прорахунки фірма закрилася вже через 15 місяців після мого приходу. Однак за контрактом у зв'язку зі скороченням штату мені виплатили тримісячну зарплату. І я здійснив давню мрію: сплатив стартовий внесок за квартирку на Середземноморському узбережжі Туреччини.

Потім гарячково шукав роботу. Почався важкий період. Адже тут візу продовжують, лише якщо ти маєш трудову угоду. Викладав арабським дітям у райцентрі Абудабської області, в досить неблагополучній школі, де багато дітей відставали в розвитку і в навчанні, але високопосадовці-батьки не бажали віддавати своїх діток до спец груп чи спецшкіл, де їм би краще й кваліфікованіше допомогли наздогнати і виправити певні вади. Через погані умови життя і праці досить швидко перебрався назад — у Дубай. Адже вже у перші місяці викладання почав проходити тренінги для коментування футбольних матчів, внесення статистики для аналітичних сайтів.

Зрештою, через рік і сім місяців дочекався виклику FlyEmirates. Від моменту подання інтерв’ю і до заповітного дзвінка та підписання контракту пройшло понад півтора року! Мало хто вірив, що мене таки візьмуть, але як виявилося – керівництво чекало, коли звільниться місце у дуже специфічному й цікавому відділі комерційних вантажів.

Про ОАЕ й Україну, два світи і їх відмінності. Перша відмінність – це безпека. Тут дуже мало тяжких чи дрібних злочинів і ти себе почуваєш безпечно. Випав телефон з кишені на вулиці, я повернувся через години дві і знайшов його там же. Був випадок, коли таксист знайшов 500 тисяч доларів – і повернув начальству, а ті – власнику. Таксист отримав премію — 1 тисячу доларів.

Друга відмінність – тут закон поважають або бояться його суворості. Плюнув на землю в громадському місці або перейшов на червоне світло – сто доларів. Перевищив швидкість – 200 доларів. І він працює для всіх. Дуже суворі покарання. Шейх ти чи ні. У тюрмах є навіть представники королівських родин.

Що спільного в Україні і Дубаї? Ціни. На базові продукти вони такі ж, як у нас. Одяг – навіть іноді дешевший. Проблеми — тільки транспорт і житло. Вони дорогі. Однак враховуючи, що зарплати в 5-10 разів вищі за українські – жити і не рахувати копійки і навіть робити заощадження таки вдається.

Ще одна спільність: бюрократія і складність в оформленні документів та веденні бізнесу. Потрібно навчати адекватних чиновників, не скупитись навіть в умовах кризи на якісний менеджмент, прибирати останні елементи "договорняків" у бізнесі. От приміром, дуже часто, щоб отримати торгове місце в якомусь магазині (навіть якщо є відкритий тендер напряму), потрібно підійти до "правильних людей" виписати чек на певну суму "за консультацію", і лише тоді магазину "дадуть добро", щоб прийняли заявку.

Українська діаспора мою "Україну в пісках" дуже класно сприйняла. Адже там — 19 історій про наше життя в Еміратах. Фінансово успішним цей проект став завдяки тому, що громада ОАЕ, а також інші громади по світу (як от італійська) радо приймали і купували книжки. Ціна була висока, але я наголошував, що половина з прибутку – на дитбудинки. Й постійно звітував про надіслані кошти.

"Україна в пісках" має продовження: від самотності — до згуртованості. Друга книга майже готова, однак я ще вагаюся, будуть це оповідання чи роман. Зараз є запит на довгі жанри. Однак лячно, чи не постраждає у романі мій стиль. Журналістика привчила до коротких форм. У мене добре вишліфувані, вичеканені історії, розтягувати й переробляти які - гріх… Не вирішив також і з видавництвом. Першу книгу друкувало одне з найбільших українських — "Фоліо". Передмову писав світововідомий прозаїк Андрій Курков. Були непогані умови контракту.

Добре, щоб видавництво більше в тебе вірило і піарило, направляло в потрібне русло, запрошувало на власні події. Такої віри не побачив. Мене просто "таврували", щоб загнати в стійло — адже література якісна і отримали сякий-такий зиск, адже книга непогано продавалася. Але маючи таких літературних топів як Жадан, Дереш, Курков, Ульяненко, Кокотюха, Винничук – на молодого автора часу справді не вистачить.

Мої книжки — це не енциклопедія заробітчан, не літопис арабщини, а замальовки про українців, які змагаються за місце під нещадно пекучим сонцем. Як перша, так друга і, можливо, третя книга стосуватиметься долі українців поза домом. Людина виїжджає, змінює локацію, але часто не змінює себе. Ті ж самі моральні дилеми, що були на батьківщині, вона має і закордоном.

Дубай – це грішний Вавилон. Ти змінюєшся відповідно до того, як місто на тебе впливає. Воно або пережує і виплюне, або станеш сильнішим, мудрішим, позитивнішим. А, можливо, таким же грішником, як і більшість мешканців міста.

Мої книжки про простих людей, які змагаються за місце під нещадно пекучим сонцем, утверджуються у далекій країні, закохуються, зраджують, ворогують на рівні кланів і національностей, роблять свідомі чи несвідомі підлості, шукають відповіді на вічні запитання, копирсаються у власних комплексах. Намагаюсь мало моралізувати в творах – все показано через дію, хай читач вирішує. Але іноді шифрую де-не-де якісь меседжі. Читач розумний – зможе виловити.

Мені дуже приємно, що мій стиль порівнюють з Хемінгуеєм і Акутагавою, але... Однак дивно, чому ніхто не згадує моїх кумирів – Стефаника і Довлатова. Мені до них ще дуже далеко, але знаю, що цікаві теми вкупі з роботою над текстом приносять свої плоди – адже маю на власному рахунку вже лауреатство в численних конкурсах – від регіональних до міжнародних.

В Еміратах я себе відчуваю частинкою України, ми збудували тут шматочок України, яку б хотіли бачити на "головній території".

Тому і назва книжки — "Україна в пісках". Громадянином Еміратів я ніколи не зможу стати, тому що тут немає практики надання громадянства іноземцям. Духовно суспільство ОАЕ все ж також чуже. Однак подобається атмосфера Вавилона, мегаполіса з багатокультурним середовищем. Напускна толерантність до всього і водночас кастовий розподіл, прихований расизм, несправедливість. Іноді за однакову роботу люди різних рас отримують різні зарплати.

Я на своєму місці. Тут корисніший для України, ніж міг би бути, якби залишився. Маю широкі можливості для власного розвитку та бізнесу, для культурної дипломатії, для допомоги громаді, для благодійних проектів і об'єднання людей навколо них.

Я подорожую багато і хаотично — залежно куди дістану дешеві квитки, як працівник авіалінії. Часто літаю до Туреччини у справах: маю там багато знайомих, інтерес та нерухомість. Це дуже цікава та перспективна країна: перехідна між мусульманським світом і Європою.

Подорожував Азією. Шокувала антисанітарія, люди, що керуються первинними інстинктами. Дитинкувата і байдужа, але привітна малеча. У них немає агресії чи думок про мораль, забобони. Вони займаються проституцією так само буденно, як наші тітоньки продають соняшникове насіння. І при цьому свято вірять в бога чи богів, шанують обряди. Бангкок нагадав мені фільми про постапокаліпсис. Як люди після ядерної війни розбирають усе на запчастини. Є прогресивні речі, хмарочоси та диво метро. Але все апокаліптично запущене, обмальоване графіті, замурзане, заросле природою джунглів. У Європі найбільше сподобалася Флоренція. Навіть більше, ніж Мілан чи Рим. У ній своя атмосфера занурення в епоху Відроження, в світ мистецтва і краси.

Якби я міг змінити світ, то я б змінив у людині ген, який відповідає за жагу до влади і збагачення. Тільки не так радикально, як в Таїланді (сміється, — авт.). Можливо, людство б вимерло ( сміється, — авт.), тому що прогрес і будувався на цьому. Але зараз цей ген зіграв злий жарт з двоногою істотою. Усі війни, маніпуяції над людьми, конфлікти відбуваються через те, що у людей є непереборна жага до володарювання і освоєння ресурсів. Ми— як вірус: лише дві функції – розмноження і знищення всього навколо.

Робіть добро не лише собі й власній родині, а й допомагайте Україні не сповзти в пітьму середньовіччя. Благополуччя людей залежить від благополуччя суспільства, в якому вони перебувають. Проблема українців у тому, що вони часто відмежовують себе від держави, від навколишньої реальності. Потрібно формувати громадянське суспільство, об’єднувати однодумців.

Щоб змінити суспільство, треба робити щось самому, стаючи прикладом для інших. І процес піде швидше. І громадою треба контролювати владу – якраз це і є той один з принципів демократії, який у нас не працює як слід.