У приміщенні Калуської громадської спілки учасників АТО/ООС відбувся круглий стіл “Спогади про Михайла Даніва”. Таку зустріч організував голова спілки Олександр Соколовський. Від побратимів він довідався, що “Ахім” із Запоріжжя, який загинув під Іловайськом, — це калушанин Михайло Данів.
Михайло Данів
“Ми вшановуємо всіх хлопців, які народилися, вчилися чи жили в Калуші, — каже Олександр Соколовський. — А Михайла — це наша спільна вина — досі не згадували. Можливо, тому, що він ще дитиною виїхав на південь країни, і тут майже не залишилося родичів”. Так в Олександра Соколовського і виник задум організувати зустріч тих, хто пам’ятає Михайла. Запросили й дружину Галину та сина Романа із Запоріжжя.
Галина Данів, Роман Данів
“Що чоловік йде в АТО, дізналася з телебачення”
Дружина Михайла — Галина — ділиться спогадами:
— Ми познайомилися в Жидачеві. Я звідти родом, а він приїжджав до бабусі. Одружилися в 1999 році, поїхали на Херсонщину, де Михайло жив на той час з мамою. Через рік всі переїхали у Запоріжжя, там і народився наш син Роман.
Михайло працював торговим менеджером, був директором на лікеро-горілчаному заводі у Мелітополі. Згодом подався на заробітки у Тюмень. У 2012 році у сім’ї народилася дочка — Вікторія.
Коли почався Майдан, Михайло повернувся додому. Став активістом Запорізького Євромайдану. До Києва не зміг поїхати, згадують рідні. Придбав квиток на потяг в інтернеті, а на вокзалі сказали, що він недійсний: так перешкоджали активістам потрапити до столиці.
— Михайло сказав, що їде на роботу до Білорусі, — пригадує п. Галина. — Аж раптом знайомі телефонують і кажуть: “Включи такий-то телеканал, там твого Михайла показують”. Дивлюся: і справді він. Приймає присягу. Хоч і в балаклаві, але я його відразу впізнала. Телефоную, питаю, де він, каже спершу, що в Білорусі, але потім зізнався. То був початок червня, друге, здається. Дуже просив, аби не розповідала бабусі, що він пішов на війну. Його бабця по мамі саме була після інсульту. Вона померла 27 червня. Михайло ще приїжджав на похорон, а далі поїхав добровольцем на передову з батальйоном “Донбас”. Служив під позивним “Ахім”.
“Я не хочу, аби мої діти бачили війну”
— Ми якось сиділи за столом, ішли новини про те, що на Донбасі — російські війська, — згадує Роман. — І тато каже: “Як це так, ми ж були братніми народами? Такого не повинно бути. Я не хочу, аби мої діти бачили війну”. Напевне, саме тоді він і вирішив, що піде в АТО.
Востаннє до сина Михайло телефонував 26 серпня. Сказав, що залишає його за головного в сім’ї. Бо знає, що Роман — гідний син. Романові тоді було 15.
Перепоховання Михайла Даніва
— Тату, але ж ти повернешся? — зі сльозами на очах переповідає останню розмову з батьком хлопець. — Обов’язково! Тільки чекайте.
Але родина його так і не дочекалася.
Наступного дня Михайло ще зателефонував до дружини, сказав, що дуже любить, і просив берегти дітей. Молодшому брату зізнався, що батальйон в облозі під Іловайськом, говорив про “зелений коридор”, який мали їм надати, планував ще потрапити першого вересня до сина на шкільну лінійку. А 29 серпня “зелений коридор” перетворився на коридор смерті. Наших вояків оточили і розстріляли.
У цій пожежній машині згорів “Ахім”
Просив поховати на Західній Україні
Дружина інтуїтивно відчула, що з чоловіком не все гаразд. Телефон не відповідав. Вона додзвонилася до дівчат-волонтерів з батальйону. Вони і сказали, що Михайло зник безвісти. І, швидше за все, загинув. Теж саме говорили і побратими з “Донбасу”.
Так, не знаючи, що сталося з Михайлом, сім’я прожила майже рік. Їздили навіть на упізнання тіл, але його там не знайшли. Аж через одинадцять місяців пришли результати ДНК. Як з’ясувалося, Михайло похований на Алеї Слави у Дніпропетровську.
— Ми його перепоховали у с. Велика Знам’янка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області, — каже дружина. — Хоча Михайло, виявляється, просив молодшого брата, щоб у випадку смерті (напевне, відчував щось) його поховали на Західній Україні. Ми хотіли виконати волю Михайла. Проте його мама дуже плакала і просила не ховати сина далеко від неї. Тепер вони поряд.
Школа №6 відкриє дошку пам’яті
На зустріч із сином та дружиною Михайла прийшли люди, які знали та пам’ятали його.
Світлана Сакала — нині директор Калуської школи №6, а тоді класний керівник класу, в якому навчався Михайло. Це був її перший клас після інституту.
Світлана Сакала
— Я коли побачила в Інтернеті, що Олександр Соколовський розшукує тих, хто знає Михайла Даніва, відразу пригадала хлопчину. Він, правда, не довго навчався в нашій школі: після шостого класу переїхав на Херсощину. Але я його запам’ятала. Це був дуже красивий хлопчик. А ще — дуже активний. Якби йому дозволили, — усміхається, — то він постійно жив би у спортзалі. Думаю, його перша вчителька Ярослава Добрянська теж дуже добре пам’ятає його. Але їй уже більше вісімдесяти, вона не змогла б прийти на зустріч.
Також Світлана Сакальська розповіла, що у жовтні, до Дня захисника Вітчизни, на школі №6 планують відкрити дошку пам’яті Михайла Даніва.
Ще малим — у радянські час — знав, як виглядає герб України
З Михайлом Данівим Андрій Шеремета дружив змалку. Адже подругами були і їхні матері.
— Спогадів дуже багато, — каже, — про мотоцикли, автомобілі, дівчат. Михайло був таким, що “запалював” будь-яку компанію. З ним ніколи не було сумно.
Коли Михайло приїжджав до батька в гості, вони з Андрієм завжди зустрічалися. Сам же Андрій їздив у гості до Михайла на Херсонщину. Востаннє Михайло гостював в Андрія, коли продавав квартиру, яку отримав у спадок від тата. Згодом були тільки розмови по скайпу.
Зіновій Дмитерчук був хрещеним батьком Михайла Даніва, адже товаришував з його батьком Богданом:
— Не дивуюся, що у Богдана виріс такий син. Адже сам Богдан був великим патріотом. Чесно кажучи, я навіть не знаю, хто привив йому патріотизм, адже залишився у десять років сиротою, виховувся у родичів у Завою. От і син віддав життя за Україну.
Цікавим спогадом поділився з присутніми оператор Калуського міського телебачення Тарас Явецький. Він навчався з Михайлом до шостого класу. Коли Тарас отримав у школі першу свою двійку, він побоявся іти додому. От і пішов у гості до однокласника Мишка. Сиділи разом до вечора, робили уроки:
— Мене за втечу батько добряче тоді провчив, — згадує Тарас Явецький. — Але запам’яталося інше. Михайло відкрив шухляду батьківського столу і показав мені якусь купюру. Каже: “То тризуб — наш герб”. Я здивовано відповів: “Та наш герб — це серп і молот”, бо в ті роки ми ж не знали інших символів, крім радянських. “Ні, — переконував мене Михайло, — то справжній український герб”. Напевне, це була стародавня гривня. А Михайло вже тоді розумів різницю між Україною та Радянським Союзом. Його, до речі, не прийняли в піонери. Думаю, він сам зробив все, аби туди не потрапити.
Андрій Шеремета, Зіновій Дмитерчук
Не могли отримати пенсії, поки не змінилося законодавство
Голова Калуської громадської спілки учасників АТО/ООС Олександр Соколовський цікавився у сім’ї полеглого Героя, з якими труднощами довелося зіткнутися родині, чи потрібна наразі якась допомога.
Голова Калуської спілки учасників АТО/ООС Олександр Соколовський
Галина Данів розповіла, що спершу було важко. Адже через те, що Михайло пішов служити добровольцем, вона не могла оформити їм пенсію по втраті годувальника. Та після того, як змінили законодавство, діти отримують виплати, які їм належать.
Сім’я немає свого житла, вони винаймають помешкання. Ось уже чотири роки, як їм пообіцяли надати в Запоріжжі квартиру, проте все затягується. Але є надія, що родина незабаром її отримає.
Син Роман навчається на юриста, але в приватному закладі. Хоча він — син загиблого учасника бойових дій, але не отримав бюджетного місця. Доводиться вчитися на контракті, університет дає тільки десять відсотків знижки на навчання. Влітку Роман їздить на заробітки за кордон, щоб допомагати сім’ї. Хлопець спілкується з побратимами батька, щороку їздить на зустріч у Київ 29 серпня — на вшанування загиблих під Іловайськом.
— Але це все — не труднощі, — зауважує хлопець. — Це все тимчасово. Тільки батько пішов у вічність. Я щиро вдячний всім, хто пам’ятає про нього, — каже Роман.
Довідково. Данів Михайло Богданович, позивний "Ахім", віддав життя за нашу свободу, був солдатом резерву, розвідником 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» військової частини 3027 Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
За інформацією «Книги пам’яті», Михайло Данів народився 9 листопада 1976 року в Калуші. Загинув 29 серпня 2014 року в с. Червоносільське на Донеччині. Уранці 29 серпня 2014 року під час виходу так званим Зеленим коридором з Іловайського котла Михайло кермував пожежним автомобілем, що пересувався у складі автоколони батальйону «Донбас». На околиці с. Червоносільське бійці наскочили на позицію російського танка Т-72 зі складу 6-ої окремої танкової бригади збройних сил РФ. Їх розстріляли з гармати прямим попаданням в автомобіль. “Ахім” з того часу вважався зниклим безвісти. Впізнаний за експертизою ДНК.
Похований через рік після смерті у с. Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району Запорізької області, де проживав з дружиною та двома дітьми. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмерно).
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції Kalushnews.city забороняється і вважається порушенням авторських прав.
