Асортимент сучасних іграшок здається нескінченним, починаючи від гумових качечок і закінчуючи конструкторами LEGO. А як було колись, коли суцільний дефіцит, а магазинна іграшка, частіше всього, не вважалася необхідністю.
Ми вирішили поцікавитися у калушан різного віку, які іграшки були у їхньому дитинстві. Розповіді часто дивують.
Богдан Бараненко
73 роки, пенсіонер
Іграшки? Які іграшки? У мене їх не було. Та ні в кого тоді не було. Зате кожен хлопець у сорокових мав колесо, до нього чіпляли дріт і бігли згори.
Потім, коли пішов до школи, мали саморобні самокати. Замість коліс — підшипники. І кораблики робили дерев’яні. І пістолети, звичайно.
Людмила Бараненко
70 років, пенсіонерка
Я мала саморобні ляльки з тканини з намальованим личком. А ще рідкісні для того часу іграшки: справжні меблі з червоного дерева з ягідкою, ляльку з порцеляни, для неї порцеляновий сервіз та механічного поросятка-скрипаля у фраці. Воно, до речі, грало на скрипці! Їх мені привіз дідусь з Москви.
Тетяна К.
55 років, посадовець
Однією з моїх улюблених іграшок у дитинстві була лялька з м’яким тулубом, ручками і ніжками, набитими ватою. Голова у неї була пластмасовою, як і кисті рук. Її легко було одягати в різну одежинку, яку я сама й «шила». Моє «шиття» в п’ятирічному віці полягало у вирізанні дірок для рук або голови. Я вже не пам’ятаю, коли ця лялька у мене з’явилася і куди потім поділася.
Ще у мене була курочка і дзиґа. Коли курочку заводила, то вона починала рухатися і клювати.
І топ улюблених іграшок — це дерев’яні кубики з сюжетами з різних народних казок! Я за лічені секунди складала картинку, проте інтерес мій до кубиків не згасав дуже довго. Навіть коли картинки поздиралися і важко було впізнати, що намальовано на кубиках, я все одно їх любила.
Олена Бараненко
37 років, консультатант з грудного вигодовування, багатодітна мама, блогер
У мене було чимало іграшок. Перші, які свідомо пригадую — маленькі пластмасові пупси, загорнуті у шматочки тканини. Більші, менші, з рухливими ручками-ніжками і суцільні. Мені було три роки. З сусідкою Танею клали ці «пакунки» у картонні коробочки з прив’язаними мотузками. Тягли й уявляли, що це наші візочки.
Коли мені було чотири, старша подруга Юля розповіла по секрету, що у темряві ляльки оживають. І ми цю темряву штучно створювали у кімнаті серед білого дня. Будували будинки з великих книжок і накривались ковдрою. Юлька заглядала у шпаринку і розповідала, що робить зараз та чи інша лялька. Я вірила. Досі хочу в таке вірити.
Улюблена гра радянського дитинства — «дочки-матері». Роль дочки виконувала велика лялька-пупс, яку я отримала у спадок від старшої сестри. Колись вона мала трикотажний боді і червоний сарафанчик. Я перейменувала її з Іринки на Свєтку. А далі пеленала за всіма тогочасними вимогами — туго. Годувала з пляшки. Купала часто і мила голову шампунем «Кря-кря». Мастила зеленим фломастером, то була моя зеленка. Свєтка мала синю колиску і симпатичний візок для прогулянок. Також, рожеву постіль, яку мені пошила бабуся і багато пеленок.
Другою особливою лялькою була зеленоока блондинка. Імовірно колись її звали Гретхен. Вона — чистокровна німкеня, привезена у 60-х у подарунок моїй тітці. У мене її звали Наташкою. Я пробила їй вуха, трохи підкоротила волосся, зробила макіяж маминим перламутровим лаком, загубила сандалики і ясно-блакитну сукню. Та на свої 50+ вона добре виглядає.
У моїх лялькових дітей були свої меблі: вітальня з сервантом, диваном, двома м’якими кріслами і столом; кухня з усім начинням і апаратом, який, до речі, варив справжню каву; кругла ванна, по суті просто миска, з маленькими прищепками і пральною дошкою; розкладне ліжко з матрацом. Все це були подарунки зі Львова, Риги, з-за кордону.
Місцеві іграшки у мене також були. Як от клоун Кльопа, що мав червоно-синій комбінезон у цятку, круглий ніс на резинці і вогняно-руду зачіску з лисиною. Ця лисина — то мій біль. Ну чому клоуну не зробили перуку? Ніс можна зняти, комбінезон також, а от з залисинами він був геть негодящим «чоловіком» для руденької ляльки Рижулі. Так вона бідна з ним і жила. Навіть стала цирковою гімнасткою, виконавицею смертельних номерів.
Танець з ляльками за участі Олени Бараненко
Ще, як годиться, був Буратіно з «золотим» ключиком на шиї. Мужчина з довгим носом у червоних черевиках, які не знімались, дістався ляльці Женці у картатому сарафанчику. Вони підходили одне одному за зростом, а Мальвіни у мене не було. Зате Женька неодноразово виступала на сцені «Мінералу» моєї партнеркою у танці з ляльками.
Блондинка без імені у весільній сукні та капелюшку з’явилась, коли мені було шість. І була частиною викупу на весіллі за мою сестру. Якщо потягнути люльку за руки, то хитромудра система гумок всередині примушувала її робити крок за кроком.
Ще одна кучерява Свєтка з пластиковими віями вміла плакати. Як тільки я змогла, то витягнула той механізм у неї зі спини, залишивши велику круглу дірку. «Діти не повинні плакати», — думала тоді я. Та й зараз, будучи мамою трьох, також так думаю.
Олена Бараненко в дитинстві
Мала я Гнома у зеленому ковпаку. Його купила мама в «Україні» на честь відмінного завершення другого класу. З гномом я спала і вірила, що він — Оле-Лукойе з казки Андерсена.
Взагалі м’які іграшки були м’якими умовно. Переважно їх набивали тирсою або ватою. Це була Велика Лисиця, яка була вічною актрисою у казці про Рукавичку. Цю інсценізацію щороку робив наш клас на святі Квітів у парку імені Комарова. А ще Мішка Ушастік — книжкове ім’я з пригодницької повісті Чеслава Янчарського, яким я називала свого улюбленого ведмедика. Якось залишила його на вулиці у дощ. Тирса розмокла. Я гірко плакала. Також Величезний Льова зі Львова. А ще дві кудлаті собаки, мавпочка і жовтий плюшевий «Мішка Машка». Я усіх їх пам’ятаю.
Маленька Олена Бараненко з Мішкою Ушастіком
Найцінніший скарб — мініатюрні тваринки, якими ми обмінювались з однокласниками. З них і почалась пізніше моя колекція мавп.
Звичайно були різні розвивалки, як от настільні ігри з кубиками і фішками. Книги, канцтовари.
Я любила грати у Робін Гуда, козаків-розбійників і шпіонів. Тому дідусь зробив рогатки і лук. А ще мала цілу колекцію зброї.
