А ви знали, що у калуські шахти спускали коней; що австрійський імператор пишався нашим заводом; що садочок «Чебурашка» — це будинок начальника Калійного? Про це й не тільки можна дізнатись у музеї на першому поверсі ПК «Мінерал», а ще — просто прогулявшись вулицею Чорновола.
Народний музей історії і трудової слави. Назва відносить до періоду, коли музей заснували, але все ж відображає його вміст.
Музей — це всього три невеличкі кімнатки першого поверху ПК «Мінерал». За місяць його відвідують до 200 осіб. І це не обов’язково калушани. Сюди приїжджають з сусідніх областей, інколи й країн.
Загальний вигляд першої кімнати музею
Про це розказує Володимир Гудзоватий. Працює у музеї всього рік, після того як вийшов на пенсію. Сам інженер-економіст, який пропрацював 44 роки у хімічній промисловості Калуша. Тому із захватом розповідає про сучасну історію та здобутки “Карпатнафтохіму”, навіть про можливу суму цьогорічного податку місту від підприємства.
— Вам щось розказувати чи спочатку самі подивитесь, а потім звернетеся?
— Давайте, я краще спочатку сама.
Найперше кинувся в очі альбом світлин «Калуш-Стебник 1922». Збоку стоїть його сучасна репродукція. Вирішила переглянути оригінал.
Найбільше світлин з паровою машиною 1913 року:
— Вона збереглася на старому калійному?
— Ні, — відповідає Володимир Степанович.
— А перша парова машина 1853 року?
— Також ні. Коли її встановили, то приїжджав сам Франц Йосиф (на той час імператор Австрійської імперії — ред.), який залишив свій запис у книзі відгуків заводу за той рік.
Книга відгуків також тут є. Про Франца Йосифа Володимир Степанович повторив кілька разів.
Книга відгуків за 1853 рік
— А коли заснували цей музей?
— Рішення про його створення прийняли у 1975 році, для відвідувачів відкрили у 1976 році. Через два роки музею присвоїли звання народного.
— А коли старий калійний перестав використовуватись у промислових цілях?
— Десь в 60-х роках ХХ століття.
— І коли відкривали музей, то уже не було звідти експонатів...?! А ви не водите відвідувачів музею на завод подивитися?
— Ми організовуємо час від часу зустрічі з колишніми працівниками на території заводу.
— Старого?
— Який старий ви маєте на увазі?
— Я про екскурсії на старому калійному, тут збоку.
— Ні, а навіщо. Там все розвалене, — відповів здивовано.
Рухаємося далі за хронологією експонатів. Пан Володимир розповідає про те, що Калуш за Першої Речі Посполитої експортував сіль до сучасної Білорусі та Литви. Був другим у світі містом, де почали видобувати калійні добрива. Що спочатку на шахтах використовували коней як тяглову силу, проте, вони працювали тут тільки два роки, бо від постійної темряви сліпли. Про те, що назва району міста «Баня» походить від угорського слова «банія», що означає «копальня» чи «шахта». Від угорського, бо до Калуша на завод запрошували працювати угорських спеціалістів.
Я звернула увагу на лампи — гасову та карбідну. Їх використовували робітники у шахтах, поки не було електрики. Ці лампи були найбезпечніші в той час, бо від них не було іскри.
Ще цікавим експонатом виявилося робоче взуття міжвоєнного періоду на дерев’яній підошві. Робітники використовували саме такі, бо сіль не роз’їдає дерево.
Робоче взуття на дерев'яні підошві
Старий калуський калійний мав свій оркестр, який грав на урочистостях як заводу, так і міста. Це було звично для всіх заводів тогочасної Австро-Угорщини й Галичини, зокрема.
Макет перебігу шахтарських робіт
Далі пан Володимир розповідає про етапи будівництва нових копалень і заводів, численні перейменування теперішнього ТОВ «Карпатнафтохім». Каже про міжнародні нагороди підприємства. Центральним на п’єдесталі є «Золотий Меркурій»:
— Це така величезна нагорода?
— Ні, це макет. Просто перша міжнародна!
П'єдестал з нагородами.
Виявляється премією «Золотий Меркурій» нагороджують світових лідерів, осіб і компанії, що зробили вагомий внесок у розвиток суспільства та вирішення важливих проблем.
Звертаю увагу на «Альбом воїнів-інтернаціоналістів»:
— Це ті, хто воювали у радянських військах після Другої світової. Воювали в Угорщині, Чехословаччині, пізніше Афганістані. Ці люди мають відношення до нашого підприємства. Зараз готуємо такий альбом атовців.
Ще в музеї є вивішені фотографії ветеранів Другої світової війни. Більшість з них у свій час займали дуже високі посади на хімічному підприємстві Калуша. Двоє ще живі.
Володимир Степанович — не історик, в своєму кабінеті має невеличку роздруковану історію експонатів музею, яка, видно, прочитана вздовж і впоперек. До неї звертається, коли треба щось згадати:
— А будинок начальника старого калійного, що на фото в альбомі «Калуш-Стебник», де?
— Це садочок поряд, зараз подивлюся, як він називається, щоб ви не йшли спеціально дивитися.
Я все одно пішла дивитися, після екскурсії. Прохід вулицею Чорновола більш атмосферний, ніж відвідини музею у трьох маленьких кімнатках. Тут будиночки, побудовані у 20-30-х роках минулого століття як адміністративні чи житлові будівлі, які обслуговували калійний завод та його працівників. Таку архітектуру, під’їзди, входи до них важно надибати в Калуші.
Будинок начальника калійного, станом на 1922 рік, тепер садочок «Чебурашка». Виглядає набагато бідніше, ніж на світлині.
А Калійний зі світлин 1922 року не впізнати.
