Валерія Сушка, талановитого футбольного фахівця, на Калущині знають, передовсім, як футболіста, засновника міської федерації футболу та спортивного директора жіночого футбольного клубу "Нафтохімік". Нині Валерій Васильович уже не займається тренерською роботою, проте про спорт не забув: працює заступником директора “Льодової арени”. Нещодавно Валерій Сушко відсвяткував 70-річний ювілей. Журналіст Kalushnews.city поспілкувалася з ним і поцікавилася, як у його житті з’явився футбол, які досягнення вважає найбільш вагомими у своєму житті та що планує робити надалі.
Народився Валерій Сушко у 1949 році у Калуші. Обоє батьків — фронтовики, тато отримав медаль "За взяття Берліну". У 6-річному віці Валерій пішов у перший клас Калуської школи №3. З 1957 по 1959 рік навчався у Новицькій середній школі, а з 1959 по 1966 рік — у Калуській середній школі №1. Здобув вищу освіту (1966-1971 рр.) в Івано-Франківському інституті нафти та газу, кваліфікація — гірничий інженер.
— Футболом, напевне, Ви зацікавилися ще в дитинстві?
— Почалося все з Новиці. Батько був міліціонером і два роки працював там дільничним. У 1957 році він взяв мене, восьмирічного хлопчака, до обласного центру на “великий футбол”. Змагалися команди з Івано-Франківська та Куйбишева (тепер Самара). Через тиждень я знову мав змогу побачити цікаву гру — цього разу наша команда грала з командою з Кишинева (Молдова). Мене так вразив великий стадіон і майстерність гри, що я тільки про футбол і думав.
Саме в Новиці проявився мій талант футбольного організатора та менеджера (сміється, — авт.). У 9 років я організував там футбольний матч між командами з різних мікрорайонів села — “Долини” та “Ялинки”. Грали 5 на 5. Матч проводили у нашому саду. Глядачі зручно розмістилися на яблуньках. І, поки спостерігали, поїли майже всі яблука. За це я потім від батька отримав прочухана. Зате здобув досвід!
У 1959 році сім’я переїхала до Калуша. Тоді у місті був футбольний бум. У цю гру грали майже всі хлопці. Але так склалося, що із нашої “дворової команди” більшість стала відомими спортсменами. Наприклад, я — член збірної України з футболу, Євген Аржанов — чемпіон Європи з легкої атлетики (бігу), срібний призер Олімпійських ігор, Юрій Мірошниченко — відомий штангіст, Ярослав Яценко — чемпіон міста з тенісу. Не всіх пам’ятаю, може щось трохи плутаю, але факт є фактом.
Моїм першим футбольним тренером став Мирон Мовчій. Вдячний йому за те, що зумів побачити в хлопчаку талант. У 1965 році я вже грав у юнацькій команді “Хімік”, у 1966-1968-му — у калуському “Будівельнику”, у 1969-му — у брошнівських “Карпатах”, у 1970-1972-му — в “Авангарді” з Вигоди, а в 1973 — у складі калуського “Хіміка”. Того ж року я завершив свою ігрову футбольну кар’єру.
— І повернулися у футбол уже в ролі тренера.
— Так. Після інституту я працював на виробництві: бурильником, інженером, був начальником зміни цеху ПХВС на Калуському хіміко-металургійному комбінаті “Хлорвініл”. Згодом — викладач у Калуському хіміко-технологічному технікумі, директор міжшкільного навчально-виробничого комбінату. А моє дитяче захоплення футболом стало для мене невід’ємною частиною мого життя. Хотілося зробити для калушан щось приємне, і дещо вдалося.
У 1982 року мене запросили стати тренером футбольної збірної “Колос” у Ціневі, у 1983-му — брошнівських “Карпат”. Три роки, з 2004-го, тренерував жіночий футбольний клуб “Нафтохімік”. У 2007 році став головним тренером жіночої футбольної збірної області. У 2007-2009 році був тренером жіночої Національної збірної України з футболу. У 2008 році наша команда взяла участь у Лізі Чемпіонів Європи!
— Ви із калушан — перший, хто став футбольним арбітром, який обслуговував матчі чемпіонату колишнього Союзу в Україні.
— Почав працювати арбітром у 1975 році — і аж до 1996-го. Здобув кваліфікацію “арбітр національної категорії”. Обслуговував матчі чемпіонату СРСР у другій лізі, чемпіонату України у вищій та першій лігах.
— Калуські вболівальники ще досі пам’ятають, як Ви усунули із поля у Верхній у товариському матчі легенду українського футболу Йожефа Сабо. Не шкодуєте через це?
— Звісно, шкодую, що позбавив наших вболівальників насолодитися грою цього футболіста. Але правила є правила, і я їх дотримувався.
— Поділіться з нашими читачами ще цікавими моментами з життя арбітра.
— У моєму житті було багато зустрічей з відомими гравцями, тренерами, бував у багатьох країнах. Про кожну з цих подій можна написати окрему статтю. Згадаю лише кілька курйозних випадків.
Якось після матчу “Нива” (Вінниця) — “СКА” (Одеса) суддівську бригаду довелося вивозити із стадіону на пожежній машині. Чому? Бо іншого способу цілими та неушкодженими покинути стадіон у нас не було. Вболівальники дуже вже хотіли нас побити. Тепер згадую з усмішкою, а тоді було трохи лячно.
А ще одного разу я, головний суддя матчу, загубив свисток. Було це на Тернопільщині. Змагалися команди “Сталь” з Алчевська та “Кристал” з Чорткова. Футболіст, який пробігав поруч зі мною, зачепив мене за руку, в якій був свисток. Той випав. І знайти його, як не старався, не зміг: була вже осінь, земля, як і згуба, була чорною. Бігаю, кричу по полі: “Зупиніть гру!”. Проте мене не чують. Гра триває. Трибуни скандують, що суддя не реагує на порушення. А я ж не можу! Боковий суддя побіг у роздягалку, щоб взяти запасний свисток. А та виявилася закритою. Врятував мене міліціонер, який скинув із трибуни мені свій свисток. Так я і досудив матч міліцейським свистком. Зате урок засвоїв: ситуації бувають непередбачувані, треба бути готовим до всього.
— У 2008 році Вас визнали одним із кращих тренерів Івано-Франківської області. Адже Ви практично стали засновником такого виду спорту як жіночий футбол на Прикарпатті.
— У 2004 році в чемпіонаті України дебютувала команда з Івано-Франківська “Спартак”. Тоді ж я і став тренером новоствореної жіночої футбольної команди “Нафтохімік”. Уже наступного року калуська команда виборола перше місце в Україні з футзалу та стала бронзовим призером Чемпіонату України. Третє місце в Чемпіонаті вибороли і в наступному році, і в 2008-му.
У 2007 році калуський “Нафтохімік”, головним тренером якої був Ігор Юрченко, став абсолютним чемпіоном України з жіночого футболу, а команда виборола ІІІ місце на Всеукраїнських літніх іграх, виступаючи, вже під моїм керівництвом, за збірну області.
Напевне, саме за це мене удостоїли звання “кращий тренер області”. Також маю два срібні значки “Калуш”, багато медалей, грамот та кубків. За кожним з них — важкий шлях із командою до перемоги.
На початку 2007 року головний тренер національної жіночої збірної України з футболу Анатолій Куцев запросив мене тренувати національну збірну. Від такої пропозиції я не зміг відмовитися, хоча це і було тільки на громадських засадах. Спільними зусиллями ми досягли першого великого успіху в історії жіночого футболу України, вийшовши до фінального етапу чемпіонату Європи-2009, який відбувався у Фінляндії.
— Паралельно з тренерською роботою Ви займалися і громадською діяльністю.
— Так. У 1975 році створив Калуську міську федерацію футболу. Вона вважалася однією з кращих в області. Організовував численні змагання і турніри. До Калуша на фінал Всеукраїнського турніру “Шкіряний м’яч” (проводився у нашому місті двічі) приїжджало більше 30 команд! Ми проводили чемпіонати міст серед навчальних спеціальних закладів, обласні турніри до Дня армії.
— Чим займаєтеся зараз?
— Я уже відійшов від футболу, проте про спорт не забув: працюю заступником директора “Льодової арени”. А ще хочу написати книгу-автобіографію. Я працював з багатьма цікавими людьми, починав грати у футбол маленьким хлопчиком, а став тренером національної збірної. Хочу залишити про це спогади. Можливо, книга так і називатиметься “Від двору — до збірної України”.
— Успіхів Вам! Дякую за розмову.
Фото — Валерія Сушка
