Канадо-ізраїльський режисер, котрий свого часу працював на National Geographic, Jerusalem Report — Бернард Дічек — розповідає про місто дитинства та юності своїх батьків.
В один момент я уже не вірила, що моя зустріч з Бернардом Дічеком відбудеться. Він приїхав до Калуша на кілька днів і мав тут дуже насичений графік. Живе у Тель-Авіві. Калуш відвідує уже вчетверте. Тут народились і виросли його батьки. Саме про свої пошуки їхнього дому і їхнього Калуша він зняв два фільми. Зараз займається відновленням єврейської спадщини у місті. Зокрема, старого єврейського кладовища.
Обкладинка до фільму Бернарда Дічека про Калуш
Про Бернарда Дічека та його черговий приїзд до Калуша мене повідомила Тетяна Панькова. Вона — калушанка, разом із волонтерами Корпусу миру працює над проектом, що стосується єврейської громади міста. Пані Тетяна погодилась бути перекладачем нашої розмови з паном Бернардом, оскільки він спілкується англійською.
Зустрілися ми ввечері у кафе «Sun Rise». Проводили розмову за чашкою чорного чаю. Було видно, що пан Бернард уже просто втомився від численних інтерв’ю й зустрічей.
Питання типу: ким були ваші батьки, як застали війну, не викликали у пана Бернарда жодного ентузіазму. Він зразу ж скеровував до своїх фільмів, де про все докладно розповідає.
Крайні справа: Тетяна Панькова та Бернард Дічек
Коли ж мова зайшла просто про повсякденний Калуш, у якому народилися, провели дитинство та юність його батьки, пан Бернард зразу ж пожвавішав. Він не хотів розповідати про Калуш як місто Голокосту. Він хотів говорити про місто, яке закарбувалось у його пам’яті ще з дитинства з розповідей батька.
— Калуш у міжвоєнні роки був містом, де уживалися українці, євреї, поляки і німці. Якою мовою тоді спілкувались Ваші батьки?
— Кількома. Мій тато, до прикладу, знав українську, польську, німецьку та ідиш. Вдома розмовляв на ідиші, у батька була ортодоксальна сім’я. Натомість, у мами вдома спілкувалися польською. Вони не були ортодоксами.
— Виходить, що обов’язковою умовою життя у тогочасному Калуші було знання кількох мов?
— Розумієте, Калуш в той час мав те, що зараз має США чи Велика Британія. Це мультикультуралізм. І це дуже добре, бо ти розвиваєшся швидше, переймаючи різний досвід. Тоді й загальний поступ швидший.
Старий Калуш
— Це було характерно для всіх західноукраїнських міст та містечок в той час. А як уживалися громади? Батьки розповідали про якісь конфлікти?
— На цьому вони не зосереджувалися. Навпаки, часто чув про співпрацю з представниками різних громад, спільне ведення бізнесу.
— А які були відносини з українцями в той час?
— Вони сприймали одні одного як сусідів і друзів. Скажу чесно: мама завжди готувала українські страви. Борщ у нашій сім’ї — повсякденна їжа. От зараз ми говоримо про традиційну єврейську страву — халу. А це ж українська косичка чи плетенка. Чи бульйон з домашнею локшиною.
— Як уживалися з іншими громадами міста?
— Часто від батька чув про співпрацю з поляками. Але потрібно розуміти, що поляки тоді були при владі, а розвиток бізнесу без їхньої підтримки не був би можливим. Хоча відчували й дискримінацію. У 30-х роках прийняли закон, що забороняв співпрацю з євреями. Саме через це збанкрутував мій дід. Він займався лісозаготівлею. Сестра батька на собі відчула дискримінацію. Вона вивчала право у Львівському університеті. На парах євреї повинні були сидіти за окремими лавами.
Естер Дічек - тітка пана Бернарда, яка відчула дискримінацію у Львівському університеті. Знищена в часи Голокосту
— Ви чомусь не згадуєте про відносини з німцями Калуша.
— Бо я й не чув нічого про них від батьків. Напевне, німецька громада трималась окремо.
— Чи розповідали батьки якісь цікавинки про своє життя у Калуші?
— Мама взагалі старалась не згадувати про місто. А от батько розповідав про Калуш щодня. Особливо запам’яталась розповідь про шабат і калуський пивзавод. На шабат батька відправляли до пивзаводу за пивом (батько постійно згадував його незабутній смак). Так от, батько ішов по пиво з дерев’яним відерцем. Тоді ж не було пластикових пляшок. Отак у відерці й приносив до синагоги. Там розливав усім, хто сидів за столом.
Сіоністичний табір, у якому брали участь батьки Бернарда Дічека
— Відомо, що у Калуші були популярними сіоністичні ідеї — виїхати до омріяної Палестини. Ваші батьки були учасниками руху Хашомер-Хацаїр?
— Так. Вони мріяли виїхати. У 20-х роках емігрувала сестра матері. У нас збереглось фото батьків у сіоністичному таборі. Молодь їздила на збори та відпочинок до Яремчі, Скель Довбуша. Тоді батьки ще не зустрічались.
— Чи згадували батьки, як почалась Друга світова війна у Калуші?
— Вони закінчували навчання у школі, мали випускний вечір. Саме тоді нацисти скинули першу бомбу на Калуш.
А далі події розгортались, як у фільмі жахів. Нацисти, антисемітизм, ґетто. Батька пана Бернарда — Йозефа Дічека разом з двома молодшими братами відправляють потягом до табору смерті в Белжеці. По дорозі він тікає, переховується у лісах. Повертається до Калуша, де, разом з майбутньою дружиною Регіною, просить прихистку в української родини Паньковичів, яка проживає у Хотіні. Молодих людей переховували на стриху в стодолі.
— Чи знали Ваші батьки родину Паньковичів, якщо вони погодились їх переховувати?
— Швидше за все, вони не зналися раніше.
Наталія Забрицька. Її бабуся й дідусь переховували батьків Бернарда Дічека у себе в стодолі
— А ще хтось переховувався у Паньковичів разом з Вашими батьками?
— Знаєте, я ніколи над цим не замислювався. Але впевнений: коли б хтось попросив про допомогу, родина Паньковичів не відмовила б.
Батьки не переховувались усі два роки у стодолі Паньковичів. Перебували тут час від часу, по кілька днів. Решту часу проводили в лісах та полях.
— Їх легко могли викрити. Батьки не могли ризикувати життям тих, хто їх рятував.
Коли Регіна та Йозеф переховувались у стодолі, діти Паньковичів приносили їм їсти у відрі для худоби, щоб ніхто не здогадався, що знаходилось у ньому насправді.
— Так тривало до літа 1944 року. Тоді місто було звільнене від нацистів. Батько пішов до лав Червоної Армії. У 1946 році батьки виїхали з міста і більше сюди ніколи не повертались.
Єврейське кладовище Калуша
— Чи закордоном підтримуєте контакт з іншими євреями-вихідцями з Калуша?
— Звичайно. Нас не так багато. Ми як одна родина.
— Говорите про Калуш?
— Так. В основному про страшні роки Голокосту. Вони глибоко засіли в головах. Хоча останнім часом намагаємось згадувати й веселіші часи.
