Отець-декан Анатолій Козак: “ Своїми молитвами голиняни штурмують небо, а своїми вчинками — підсилюють наш військовий фронт”
З перших днів війни парафіяни голинської церкви Покрови Пресвятої Богородиці активно, кожен по своєму взялися працювати на спільну перемогу. На три тижні було припинено роботи навколо вдосконалення храму, щоб сконцентрувати зусилля над допомогою як військовим, так і пізніше вимушено переміщеним особам.
Священник отець Анатолій Козак розповідає, що згуртувалися не тільки, ті голиняни, що залишилися вдома, але і ті, які “розкидані” по світу — це в основному з Італії, Польщі та Чехії.
Здебільшого із-за закордону передавали: медикаменти, макарони, консерви, олію, солодощі, дитяче харчування, памперси, одяг, а також спорядження для захисників - рації, ліхтарики, рюкзаки та аптечки.
«Ми першочергово направляємо необхідне для наших військових та людей, які на сході України мають потребу в продуктах чи ліках. Також приходять люди, які через війну вимушено залишили свої домівки і наразі мешкають у Голині, їм також надаємо допомогу”, — розповідає о. Анатолій.
Щодо медичних препаратів, то дещо, за словами отця, залишається у центрі Святого Луки — це архієпархіальна клініка, яка зараз безкоштовно лікує біженців. Крім цього, у голинській церкві сформували спеціальний грошовий фонд, для потреб нашої армії, до якого охоче долучаються парафіяни.
“Також щодня дівчата та жінки, молячись, виготовляють синьо-жовті та червоно-чорні вервички для військових (уже приблизно 500 передали на фронт, а загалом їх кількість наближається до тисячі). Інша частина людей (серед яких і переселенці) задіяна у плетінні маскувальних сіток (самі сітки отримали від українців з Польщі).
Жінки з Голиня готують їжу для біженців. Також розпочали готувати “сухий борщ” для військових. І я часто повторюю, що якщо буде потреба, то і автомати складатимуть. Кожен в цей час не відсиджується в тилу, а шукає свою корисну нішу”, — зазначиво. Анатолій
Та найбільше у воєнний період, за словами священника, націлюють парафіян на молитву, сповідь та причастя.
“Ми з отцем Миколою щодня обоє на парафії. Відправляємо зранку літургію, у неділю дві, у п'ятницю сорокоусти (служба Божа за померлих) та хресну дорогу, тому маємо час, щоб посповідати всіх охочих. Цієї п'ятниці (25 березня) розпочинатимемо дев’ятницю за навернення російського народу (про це ще у 1917 році говорила у своєму пророцтві Фатімська Богородиця).
Ми тут духовний фронт, який дає свої плоди, адже молитвами штурмуємо небо, а Господь каже: хто стукає, тому відчинять. Завдяки вірі в Бога та надії на нього, а також посиленій молитві та каятті через сповідь і причастя, ми обов'язково отримаємо мир та гідне життя”.
Старший брат Іван Мазурик розповідає, що в час війни він працює практично цілодобово -12 годин біля церкви, у селі — решту “на телефоні”.
“Когось з приїжджих поселити, можливо потрібно щось із речей чи харчів видати. Допомогти занести-винести підставки для плетення сіток, розвантажити гуманітарну допомогу тощо. У майбутньому катехитичному класі облаштували на всяк випадок 15ліжко-місць. Разом із браттями уже підремонтували три будинки, де ніхто роками не жив. Їх власники вирішили у цей час віддати оселі для сімей біженців.
Сестрички прибирають ці будинки, приймають до своїх домівок переселенців та стараються долучатися до всіх можливих ініціатив, інколи дивуюся, як ми це все встигаємо. Також нещодавно навідувались до сімей наших місцевих героїв, які зараз на фронті, щоб дізнатись чи не потрібна їм якась допомога.
Приємно вражає і те, що люди, які до нас приїжджають тимчасово жити стараються говорити українською, хоча відчутно, що їм це не так легко. Все частіше бачу на службі Божій та, наприклад, під час плетіння сіток тих жінок і дітей, які тепер зареєстровані у нашому селі. Таким чином, вони хочуть бути корисними у громаді, до якої приїхали”.
Старший брат зазначив, що минулої п'ятниці продовжили роботи біля резиденції — прагнуть зробити хоча б дві кімнати для священників, щоб вони могли залишатися тут, а не доїжджати.
Голинянка Марія принесла для військових дві сумки шкарпеток та нижньої білизни. Каже, ці речі закуповувалися в Польщі — вона і ще двоє жінок, які колись разом працювали скинулись грошима і вирішили щось придбати захисникам.
“Своїм життям я завдячую цим хлопцям, починаючи ще з 2014 року. Зараз коли ворог може в будь-який момент “стояти на моєму порозі”, я розумію, що від цих героїв залежить моє завтра. Тепер через сімейні обставини не можу працювати за кордоном, тому стараюся хоч якось бути корисною тут”.
Василина планувала їхати на роботу в іншу державу, проте війна перекреслила усі плани. Та дівчина не засмучується — вважає: тут від неї буде більше користі. Між домашніми справами та молитвою старається прийти до храму, щоб допомогти сплести маскувальні сітки, також нещодавно прибирала оселю для майбутніх переселенців.
“Мені боляче дивитись на цих людей, які в одну мить втратили все. Тяжко бачити цих переляканих дітей. Я не вважаю, що мої вчинки є великими, адже є багато людей, що роблять набагато більше. Я просто роблю, те, що маю і можу в цей час”.
Робота голинської громади з кожним днем все примножується та поповнюється новими стараннями. І всі твердо вірять, що Бог почує їхні молитви і назавжди запанує довгоочікуваний мир.
