Не один раз в Калуші можна побачити людей, які порпаються в смітниках, щоб знайти хоча б щось, що можна продати або використати. Таких людей називають бомжами, безхатченками, безпритульними.
Абсолютно випадково журналіст KalushNews.City натрапив на одного такого чоловіка. В цілях безпеки ми будемо називати лише його на ім’я. Звати цього чоловіка Петро, йому цього року минуло 50 років. Чоловік рився в смітниках, біля нього були три пакети, у них він складав, все, на його погляд цінне, що знайшов.
Пан Петро шукає цінні речі в смітниках
Так він живе уже 8 років. Але є одне «але». Хоча він і сам про себе каже: — я бомжую. Це не зовсім так. Адже абревіатура «БОМЖ» з російської означає «без определенного места жительства». А в пана Петра є своє житло в місті. Мешкає він сам, дружина, з якою разом прожили 10 років, пішла від нього давно, ще на початку 2000-х років. Має доньку, та уже вийшла заміж. Про неї каже: «спілкуємося дуже мало, допомагати вона мені не допомагає, але я допомоги в неї і не прошу, нехай про себе думає, а я собі якось дам раду.»
За своє життя він перепробував багато професій. Працював чоботарем, зварювальником, столярем, виконував різні ремонті роботи, не один раз їздив за кордон. То чому ж так сталося, якщо людина має житло, має навики до різної роботи? Що ж змусило піти на смітники?
— Почалося все 8 років тому, я робив у міському побуті, попросив відпустку на півтори місяці. Треба було грошей тоді, тому й поїхав у Чехію на заробітки. Так сталося. що я приїхав через три з половиною місяці. Мене звільнили, сказали: «Петре, ти задовго був». Далі я кидався від однієї роботи до іншої. Влаштувався у районний побут у центрі Калуша. Далі потрапив до лікарні, з грижею. Не мав можливості повідомити, що перебуваю в лікарні. Але пізніше одна знайома допомогла і розказала начальству на моїй роботі, де я є і куди пропав. А мені передали: «Ти вже тут не працюєш». Ну і коли я вийшов з лікарні, то почав виживати, як міг.
Пан Петро говорить, що таке життя дуже нелегке. До пенсії ще далеко, тому хоч якісь гроші треба десь брати. На смітниках, в основному, шукає метал або папір. Пляшки не чіпає, не любить їх здавати. Раз у день ходить їсти до церкви Божого Милосердя, біля ПК «Юність». Жебракувати, говорить, жодного разу не пробував:
— Боже борони, я просити не піду, я краще пройдуся по смітниках, ніж буду стояти і просити.
А живе пан Петро так, бо постійної роботи знайти не може.
— Зараз у п’ятдесят років мене не хочуть кудись брати, нема тут для мене роботи. Я б за кордон поїхав, робити можу, робити не боюся. Лиш би хтось допоміг з документами і грошима на перший час. Я б заробив і все віддав, і заплатив би за те, що допомогли. Мені багато не треба, щоб на життя ставало і трохи відкласти.
Ми вирішили пересвідчитися, чи дійсно немає роботи для людини з такими вміннями, як в пана Петра. Звернулися в Калуський міськрайонний центр зайнятості, де після того, як ми пояснили ситуацію, нам дали перелік вакансій. Можливо, пан Петро не знає, що людей з його досвідом і навиками потребують на роботу. Ми передамо йому ці бланки, а далі все залежить тільки від нього.
