У ці дні минає восьма річниця від масового розстрілу активістів Революції Гідності, під час якого від рук снайперів загинули більше сотні людей, ще кількасот отримали вогнепальні поранення. Серед тих, хто поліг у боротьбі з тодішнім владним режимом, — і калушанин Ігор Дмитрів.
Йому було всього 30, коли 20 лютого 2014 року чотири снайперські кулі пошкодили плече, пробили легеню, нирку та аорту. Згадаймо того, хто ціною свого життя відстоював наше право на гідне майбутнє у власній країні.
Ігор Дмитрів мав твердий та рішучий характер, але завжди був веселим та компанійським
Ігор народився у Калуші 9 вересня 1983 року. "Мені здавалося, що сонце в той день світило набагато яскравіше, ніж у попередні, навіть птахи співали якось по-особливому, нову мелодію, щоб привітати із народженням сина", — згадувала мама Ігоря п. Марія у розмові з випускницею Калуської школи №7 Мартою Кохан. Ігор ще змалечку був цікавим, допитливим та справедливим.
Освячення пам’ятного знаку Герою галицького десятка Небесної сотні Ігорю Дмитріву. У центрі у чорній хустині 1 мама Ігоря п. Марія
Микола Дмитрів, брат Героя Небесної Сотні, зауважує, що Ігор, хоч і був молодшим за нього на три роки, проте мав більш твердий та рішучий характер. Можливо тому, що в той час, коли Микола вчився, а мати була на заробітках за кордоном — була змушена забезпечувати сім’ю, Ігор доглядав за хворим батьком. “Мабуть, це виробило його характер, — каже. — Та попри все він завжди був веселим та компанійським".
Двоюрідна сестра Ігоря Галина Артиш в інтерв’ю Калуському міському телебаченню теж згадувала великі компанії брата: "Ми часто приїжджали один до одного в гості. Я завжди просила Ігоря взяти мене погуляти, — молодшій на шість років дівчині імпонувала компанія старших хлопців. — Компанія була великою, але Ігор був її серцем, частинкою, яка єднала всіх, здавалося, без нього її не існувало б”.
Він звів будинок та мріяв про сім’ю
Ігор закінчив Калуську ЗОШ №10, вступив до Калуської філії Прикарпатського національного інституту імені Стефаника. У 2013 році закінчив Чернівецький юридичний інститут Національного університету "Одеська юридична академія". Щоб заробити на життя, їздив на роботу за кордон, у великі міста України — "на будову". Освоїв кілька спеціальностей: муляра, столяра, штукатура, каменяра, дизайнера. Цеглина за цеглиною втілював свою чоловічу мрію — звести великий будинок, в якому міг би поселити матір, яка важко працювала на чужині, дружину, дітей...
“Ігор дуже любив квіти, — каже Галина Артиш. — Хоча чоловікам це, здебільшого, не притаманно. На підвіконні у нього завжди було багато щепок вазонів. І все росло дуже акуратно і делікатно. На похороні звернула увагу на великий вазон мандарину, який мав плоди. Це праця його рук".
Ігор Дмитрів будинок звів у селі Копанки, але довго жити у ньому не довелося.
Був патріотом не на словах, а у справах
“Ігор був товариським хлопцем, у нього завжди було багато друзів, — пригадав брат Микола. — Але це були справжні і вірні друзі, бо Ігор не любив фальші і користолюбства. Таких людей біля нього ніколи не було. В Ігоря завжди була своя думка, яку він відстоював, навіть якщо вона відрізнялася від загальноприйнятої. І завжди, коли бачив несправедливість, поспішав стати на бік правди. Тому то він і поїхав на Майдан. Він був патріотом, і не тим, що просто співпереживає, а тим, хто хоче творити зміни в країні".
Добрими словами згадує Ігоря його товариш Володимир Шульган. Вони були знайомі 15 років. І в той "кривавий четвер" вони обоє були на Майдані.
Володимир Шульган
“Ігор був дуже добрим, але мав одну рису, яку багато хто не любив. Казав правду в очі. Не зважаючи на вік чи посаду. Просто тому, що не вмів брехати. Своїх не кидав ніколи. Не було такого, щоб комусь не допоміг. Він міг не прийти на день народження, сказавши, що немає часу. Але якщо комусь була потрібна допомога, кидав усе, яким би зайнятим не був", — каже Володимир.
Ігор Дмитрів та Володимир Шульган виїхали на Майдан з Івано-Франківська ввечері 18 лютого: "Ігоря з нами не мало бути: не було місця. Проте перед від’їздом одна людина відмовилася, тож Ігор приїхав до Івано-Франківська з Копанок на таксі".
Чотири бойові кулі снайпера не залишили Ігорю шансу на життя
"Як тільки Ігор приїхав до Києва, – пригадав Володимир Іваницький, – відразу ж побіг на барикади витягувати поранених. Сміливості йому не позичати. Весь час знаходився на передовій".
Ще 19 лютого о 18 год. 06 хв. Ігор Дмитрів був онлайн у соцмережах, спілкувався з друзями, настрій у нього був радикальним. Близько дев’ятої години ранку 20 лютого до Ігоря зателефонував брат Микола, просив не йти на Інститутську, бо там убивають, але той лише сказав, що не має часу на розмову. А вже через годину Ігор не відповідав на дзвінки.
"Коли почалася сутичка з "беркутом", — пригадує Володимир Шульган, ми разом побігли до Інститутської. Хтось крикнув, що треба укріпити барикаду, і я, не задумуючись, побіг за дошками до Жовтневого палацу. Нас було троє, бігли під великим щитом. З готелю "Україна" почав стріляти снайпер, двох чоловіків, що були зі мною, поранило, але ми добігли до Жовтневого. Коли повернувся назад, Ігоря вже не було. Так я втратив зв’язок із ним…"
Володимир та інші майданівці з Калуської сотні почали шукати друга, коли це стало можливим. Його не було серед загиблих, тож вірили, що живий. Але потів знайшли серед померлих у підвалі Київської міської державної адміністрації. Там був медпункт, отже, Ігоря винесли з поля ще живим. Проте чотири бойові кулі снайпера не залишили шансу вижити.
Ексвипускова редакторка програм КМТ, депутатка міської ради попередніх скликань Руслана Овсієнко теж була на Майдані 20 лютого 2014 року. Разом з іншими жінками колола бруківку та підносила хлопцям на барикади, робила бутерброди, чай, а ще — знімала те, що відбувалося.
Руслана Овсієнко, монтуючи фільм про Небесного сотника, знайшла в YuoTube кадри, як снайперські кулі влучили в Ігоря Дмитріва і останні хвилини його життя. Страшні кадри ввійшли до кінофільму про Ігоря Дмитріва.
Руслана Овсієнко
"У ніч на 20 лютого пішла хоча б трохи погрітися до консерваторії, — розповіла "Вістям Калущини" Руслана Овсієнко. — Десь за дві години почалася сильна стрільба, охоронець крикнув, аби хтось поглянув, що твориться на вулиці. І тут всі до одного в мить звелися на ноги і рвонули на вулицю. І не до своїх наметів, не в прикриття, а на передову, на барикаду. Це був ранок 20 лютого. Потім ситуація трохи заспокоїлася, проте незабаром знову почалися страшні крики, верески, залп пострілів… З правого флангу почали бігти на Жовтневого. Перші ряди хлопців потрапляли під кулі, їх відтягували бойові побратими. Я схопила камеру і теж побігла на Жовтневого. Там і відзняла жахливі кадри: люди падали, вмирали, до них підбігали інші і їх також підстрелювали. Це не одна людина, все було встелене людьми. Не вулиця, а м’ясо і кров… Жахливо. Потім знімала з другої сторони Інститутської, з кущів, як в людей цілили снайпери. Аж тут мене хтось шарпнув за куртку так сильно, що я закашлялася. Мабуть, то був колишній міліціонер, принаймні, мав на собі міліцейську куртку. Він мені і показав снайпера на готелі “Україна” і тільки й сказав: “Ти що робиш? Ти — ідеальна мішень для снайпера. До того ж — без бронежилета”.
"Я забирав тіло брата з київського моргу, — розповів Микола Дмитрів. — Після того, як з ним люди попрощалися на Майдані, ми вирушили додому. Метрів за 400 від площі до автобуса підійшла група людей. Хлопці попросили відкрити труну (на Майдані вона була закритою). Це були побратими, які знали його день, два, кілька годин. Вони хотіли попрощатися з тим, хто пліч-о-пліч ішов з ними в атаку і хто віддав своє життя за те, щоб вони жили. Бо не ховався за чиїмись спинами, а завжди був попереду. І зо 100 осіб стали в чергу, щоб віддати останню шану моєму братові. Я запрошував їх приїхати до Калуша на похорон, але вони відповіли, що поки не здобудуть перемогу, за яку загинуло стільки людей, з Майдану поїхати не можуть.
Ігор був хорошою людиною. Кажуть, що незамінних людей не буває. Проте мені брата, а матері сина не замінить ніхто”.
Освячення пам’ятного знаку Герою галицького десятка Небесної сотні Ігорю Дмитріву. Виступає брат Микола Дмитрів.
