Як молода вчена із Підмихайля опановує різні професії і розширює свої таланти, розповіла сайту докторка філософії Надія Руско.
Ім’я відомої блогерки Надії Руско у багатьох асоціюється саме із текстами на релігійну тематику. Про сакральне вона публічно говорить у соціальній мережі, і щоразу її публікації збирають сотні і тисячі читачів. Втім, Надія не лише пише про Бога, але регулярно буває у храмі, веде духовний спосіб життя. За яких обставин п. Надія Руско почала писати на духовні теми? Про це більше — "В Ексклюзивних новинах".
Надія Руско
— Надіє, розкажіть, що для Вас означає слово “писати” і як Ви усвідомили, що це – Ваше покликання?
— Письмо раптово стало для мене способом жити. Близько 10 років тому я почала працювати над книгами, а згодом над дисертацією. Писала сотні статей у газети і журнали. А ось десь років 5 тому вийшла в інтернет простір, адже більшість людей тут проводять свій вільний час. З того часу щодень я дивлюсь на світ власне крізь призму письма. Як? Я спостерігаю за всім, аби потім про це написати, намагаюсь помічати більше і бути уважною до світу. Що важливо — я роблю це мимоволі. Чомусь те, що зі мною відбувається, дуже часто любить стати текстом. Моя сторінка у фейсбуці — це мій щоденний вербалізований досвід жити. Різний досвід; великою мірою — духовний, метафізичний. Чи письмо — це моє покликання? Не знаю. Це звучало б гарно, звісно, але я тільки знаю, що мені нецікаво жити без письма, і те, що я переживаю, коли пишу, емоційно не може замінити ніщо інше. Найбільше за день мене звеселяє думка про те, що зараз я зможу сісти щось писати.
— Чому Ви вирішили писати на релігійні теми? Чи був певний поштовх до цього?
— Я ніколи цього не вирішувала. Ці історії народились у Фейсбуці ненароком, як народжуються всі історії. Вони не сплановані навмисно. (Та й хто б планував писати про Бога в мережі, де фешн-фотографії та знимки їжі у пріоритеті?) Релігійні тексти не були стратегією чи спеціальним інструментом здобути якийсь умовний успіх, стати цими історіями іншою, нетиповою блогеркою чи білою вороною. (І білою вороною бути, до слова, непросто. Навряд чи хтось би хотів нею бути з доброї волі.) Просто, де б я не була, з ким би не була, я є собою. В Фейсбуці — теж. Бог є частиною мого життя, то чому я маю десь від Нього відрікатись? Кажу ж — я завжди пишу про те, чим живу, і відчуваю. Великою мірою мій блог — це життя-онлайн. Зараз, наприклад, я пишу монографію, і пишу про це в Фейсбуці. Я молюсь, ходжу до церкви, живу духовним життям — і пишу про це в Фейсбуці.
— Чи була у Вашому житті якась особлива людина (а, можливо, трапилось щось особливе), яка допомогла Вам побудувати стосунки з Господом?
— Є така. Скажу лиш: мій духівник. Мої читачі добре знають, хто це. В мене є історія «Духівник» у п’яти частинах, яку я хочу згодом опублікувати. Вона багато пояснює. Нехай це стане спонукою прийти до мене і все з’ясувати.
— Як, на Вашу думку, знайти серед інформаційного шуму час для духовного розвитку? Чи маєте свій рецепт?
– Ми живемо в час, коли духовно розвиватися можна власне серед інформаційного шуму. Ера технологій може допомагати. От бачите, у тому ж Фейсбуці можна читати ненав’язливі тексти про Бога. Або, наприклад, я знаю отця, що в цій контроверсійній мережі веде прямі ефіри-молитви, і можна помолитись разом з ним. Є чудово наповнені інтернет-сайти. Тепер розклад Служб Божих можна дивитись на сайті храмів, то що казати про інше? Нехай інформаційний шум стане не завадою, а інструментом.
— Що б Ви порадили молодій людині, яка зіштовхується з численними викликами сучасності (суб’єктивізмом, атеїзмом, культурним тиском), щоб зберегти свою ідентичність в Бозі та стосунки з Ним?
— Я якраз не дуже давно писала про це пост у блозі, бо сама знаю, про що Ви. Я не люблю радити і не люблю, коли мені щось радять, тому просто поділюсь своїм досвідом — раптом він стане комусь цікавим.
Після закінчення сільської школи я приїхала до великого міста – і вперше побачила, що так, як живемо ми з бабою і дідом при церкві, живуть не всі. Є ті, що заперечують мою віру, і це їм вдається робити дуже переконливо.
Справді, вірити нині не дуже модно. Модно бути агностиками та атеїстами, казати, ніби Бога немає, стверджувати, що ті, хто вірує, — слабкі, бо не здатні брати на себе відповідальність за те, що відбувається в їхньому житті; каліки, що потребують милиць; немічні, що не можуть впоратись самотужки.
Але найгірше, що ми з вами можемо зробити — піддатись моді/часові/товариствові/обставинам.
Коли я — сільська дитина — побачила у великому місті, що атеїсти мешкають не лише у підручниках з релігієзнавства, а й на яву, мене це приголомшило, але не зрушило мого світогляду.
Мій Бог актуальний і в місті, і в селі, і у віртуальному, і у реальному вимірі. Бог не залежить від обставин, у яких я перебуваю. Бог — зі мною Бог — в мені.
Звісно, в еру інформаційних технологій можна казати, ніби Бога немає, але від того Він не перестане бути. Бог не залежить від часу, у який ми живемо. Він – поза часом.
— Ви знаєте, якою є Ваша читацька аудиторія? Хто ці люди переважно?
— Знаю, бо зараз опція статистики профілю в фейсбуці дозволяє відстежувати все. Мене читають переважно дівчата і жінки (хоч, за статистикою, дівчата і жінки більше читають не лише мій блог, а й загалом). Також священнослужителі, майбутні богослови, науковці.
Левова частка перебуває в діапазоні 21- 35 років, хоч є багато читачів, яким за п’ятдесят. Підлітків ці тексти не дуже цікавлять. І я розумію чому. В мене аудиторія, яка вже здобула освіту. Але передусім, мені здається, це дуже тонкі і чуйні люди, виховані, — вони завжди дуже зворушливо, обережно та активно коментують ці тексти. Я люблю кожного, без лукавства. Багато з ними спілкуюсь – тільки так можу подякувати їм за те, що витрачають на мене і мої тексти свій час (його в нас так мало!).
— Ви часто писали, що без читача Ваших текстів не було б. Як Ви вважаєте, що важливіше: писати про те, про що хочеш сказати, чи про те, що хочуть почути?
— Без читача моїх текстів не було б, справді. (Мабуть, саме тому я дуже ціную його присутність.) Мені нецікаво писати, якщо цей текст не прочитають, тому ніколи я не писала у шухляду і вже навряд чи зможу. Думаю, то зле. Так не має бути. Літераторові, мабуть, байдуже, бо мистецтво — заради мистецтва. Але формат блогу узалежнив мене від миттєвого відклику, коментарів, критики або похвали. Якщо б читач зник — я б зникла разом з ним. Я не змогла б писати — не бачила б сенсу. Пишу у мережі, у цьому полягає небезпека для мого письма, але дуже скоро сподіваюсь вийти поза межі мережі. Але читачі часто стають співтворцями цих текстів. Ми багато спілкуємось — приватно та у коментарях — і читач мимоволі часто подає добру ідею на новий текст, хоч сам про це не підозрює. Знову важливо — мимоволі!
Бо я не вмію писати на замовлення. Часом читач мене просить про щось написати, але мої історії певною мірою є літературними (це інтернет-есеї), а такі не народжуються тому, що хтось цього хоче. Щоб виник будь-який текст, мусить спершу виникнути імпульс. Мусить щось дуже приголомшити, зворушити. Ніколи не можеш передбачити, коли це з тобою станеться, тому я сама ніколи не знаю, яким буде наступний текст. Треба тільки на нього чекати. Мені видається, що в тому й смак цього письма і для мене, і для читача, — воно завжди несподіване.
— Ви згадували про написання своєї книги і читач неодноразово цікавився цим питанням. Чи є вже конкретні плани та ідеї?
— Можливо.
— Наскільки важливими є тексти про Бога в сучасній українській літературі?
— Скажу зараз крамольну річ – в сучасній українській літературі вони є не більш, і не менш важливими, ніж будь-які інші. Наперед даруйте за навмисну тавтологію, але важливо інше: наскільки ці тексти є важливими для кожного з нас.
