«Кого только не возила: и хиппи, и бомжей, а бандеровцев не возила». Історії автостоперів з Калуша

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 21.02.2018 16:31
  • 0

Про свої стопові пригоди, як в Україні, так і далекому закордонні, розповідають Олександр Галькевич, Саша Тутов та Ігор Багайлюк.

Для них автостоп — це не економія коштів, це нові враження і знайомства. Наприклад, поїздка з трупом; години простою на трасі; і випадкові люди, які стають рідними на все життя.

 

Олександр Галькевич

фотограф

Автостопити почав десь перед 2010 роком. Найцікавішим, я б сказав, найнасиченішим автостопом був маршрут Калуш-Керч. Ми проїхали більше 1500 км. В одну сторону добирались 5 днів і 4 ночі. Це було у 2012 році і я з другом їхали волонтерами на фестиваль «Соседний мир». Тоді я відчув, що таке автостоп Херсонщиною. Усі автостопери України відзначають, що там найгірше зупиняються автомобілі. Стояли ми там довго, але в поміч, як часто буває, прийшли вишиванки. Ще ми мали величезний прапор України на рюкзаку. Зупинилась машина:

— Хлопці, ви на море?

Українська мова тут здивувала.

— Так.

— А ви звідки?

— З Івано-Франківщини.

— А ми зі Львова, також на море їдемо, сідайте.

Отак ми добралися до Криму. А там ще одні цікаві люди зупинились. Машина була на російських номерах, а ми у вишиванках гуляємо по Криму. Зупинились і питають:

— Ви бандеровцы?

— Так-так.

— Садитесь. Кого только не возила: и хиппи, и бомжей, а бандеровцев не возила.

Отоді вона заставила свого сина, що був за кермом, повозити нас цікавими місцями у Криму. Ще й порадила куди податися, щоб емоціїї були позитивними.

Коли повертався назад, то ми розділились з друзями. Їх залишив двох з палаткою, а сам відправився стопити. В Армянську зупинилось Vito і водій питає чи я не проти їхати з двохсотим. Я тоді не знав, що то означає, не ті часи були в країні. Почав говорити, що типу бідний студент, не маю як 200 гривень заплатити. А він мені:

— Та не треба грошей, сідай.

Коли сів, каже:

— То нічого, що заді труп?

Я прозрів. Виявилось, що цей чоловік — перевізник різних вантажів. От тоді перевозив до Києва якогось альпініста. Проговорили всю дорогу. Навіть сказав, щоб я говорив, бо він мене тільки для того і взяв, щоб не заснути в дорозі. Таке часто буває.

 

Саша Тутов

мандрівник

Дуже запам’ятався автостоп по Йорданії. Я страшно хотів до Петри. Отже, рухаюся я зі своєю подругою по пустелі, машин фактично немає, але надія не вмирає. І тут нам зупиняється такий модний пікап. Дядько їхав до друзів, не у нашому напрямку, але сказав, що трошки підвезе. Ми йому дуже почали дякувати, тішилися за ті кілька кілометрів. Він вирішив допомогти нам і надалі. Відмінив свої плани. Повіз нас до Петри. Було дуже круто: каньйони, захід сонця. Ми тішилися як малі діти. Йому так сподобались наші емоції, що він узяв собі відгул на два дні, подзвонив до дружини, розказав про нас. Вона сказала, що то йому знак від Аллаха, бо він уже давно хотів відпочити. Отак ми разом на його пікапі відпочивали ще два дні по пустелі, затоці Акабі. Він біля нас був як велика мала дитина.

А ще не можу не згадати Ісландії. За два-три дні до вильоту додому, я з подругою вирішили добратися до водоспаду. І як то часто буває: дорога без машин, вечір, негода, на душі журба... Аж тут нам зупиняється машина, повністю забита мотлохом. Дідусь-водій запитав куди ми прямуємо. Ми розказали, що до водоспаду. Каже:

— Я туди підвести можу, але там нема де заночувати. Пропоную вам два варіанти: я вас залишаю тут і ви вмрете або їдьте до мене в літній будиночок, а завтра доберетесь до водоспаду?

Ми думали секунду і вирушили до літнього будиночку. Дідусь називається Карл, його дружина — Хельґа. У нього неймовірне почуття гумору. Минулого року на Паску я був у них. Ми досі часто списуємося.

 

Ігор Багайлюк

оператор вилкових навантажувачів

Перший мій автостоп — це поїздки до бабусі в село. Туди не було прямих рейсових автобусів, тому доводилось їхати до сусіднього села. Звідти уже зупиняв автомобілі. Тоді я не розумів, що в майбутньому це стане моїм хобі.

Подорожував автостопом по Україні та західному Сибіру. Раніше там працював. У Сибіру це була більше необхідність, аніж задоволення. Правда, водії там толерантні і більше 15-20 хвилин не доводилось чекати.

Кожного літа автостопом їду на Боржавський хребет на Закарпатті.

Одного разу спланували з друзями гірський похід. Домовились їхати електричками до Воловця, а далі підніматись на хребет. Прокинувшись зранку, я зрозумів, що проспав електричку. Друзі поїхали без мене. Прийшлось іти на калуську об’їзну, щоб добратися до Стрия. До речі, з Калуша виїхати автостопом у напрямку Стрия завжди важко. Все ж без проблем стопом добрався до Стрия, а звідти й до Воловця. Туди мене підвезли хлопчина з панянкою, які їхали в Межигір’я, але не знали добре дороги, то я був у них за штурмана. Коли наздогнав друзів у горах біля старої сироварні, виявилось, що вони прийшли туди нещодавно. Я виїхав на 5 годин пізніше групи, а наздогнав їх із запізненням в 15 хвилин.

Найдальша моя подорож автостопом була до Воробіївки. Це Вінницька область. Витратив 24 години на все.

Скажу так: кожна подорож — це нова пригода, нові враження, нові відчуття, новий ти. Не бійтесь себе пізнати в соло мандрівках, та все ж найкращий автостоп в парі.

Коментарі:

Останні новини